Національна книга пам¹яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років. Чернівецька область: Статті, спогади,
документи, спискижертв голодоморів. - Чернівці: Зелена Буковина. 2008.
С - 97-100. ISBN 978-966-8410-48-3
Розділ 1
Оцінка подій істориками Буковини
Олександр Масан
Голодомор 1932 - 1933 років: свідчення газети "Час"
Розділ 1
Оцінка подій істориками Буковини
Олександр Масан
Голодомор 1932 - 1933 років: свідчення газети "Час"
...Серед багатьох матерiалiв про збiгцiв з Радянщини, опублiкованих "Часом” у 1932—1933 роках, особливо зворушливою була розповідь П. Шовковицi з Хотинщини про родину Крижанiвських, яка прикiнцi сiчня 1933 року перейшла з Новоушицького повiту в Бессарабiю, де у неї були близькi родичi. Автор назвав цей матерiал Жахлива дiйснiсть” (числа за 18 i 19 березня).
Збiгцiв було дев’ятеро: двос чоловiкiв, двоє жiнок i п’ятеро дiтей. "Це були люди, а лише тiнi людськi... Забитi, замученi, виснажені". П. Шовковиця дивився на тих маленьких емiгрантiв, одягнених у латане-перелатане лахмiття, i вражався: "Так оце тi квiтки, за які кричав колись один большевик з балкону величезного будинку: "Детi — ето нашi цвєти!” То, мабуть же, i ввесь квiтник наш зовсiм засихає, коли на ньому такi жалюгiднi квiтки...”.
Старий Крижанiвський спочатку не хотiв вiдповiдати на занитання, чому у його родини такий нужденний вигляд. Але Шовковиці вдалося розговорити його.
"Е, паночку, це вже ми трохи вiджили, слава Богу” — вiдповiв вiн.
— Ми вже бiльше двадцяти днiв на цему боцi, то нехай Господь милосердний за нас подякує добрим людям, що нас годуюТь... Побачили б ви, паночку, як мина цей бiк перейшли, якi ми тодi були...
Тай вiд чого ж ми будемо похожими на людей, коли... вiд самого Кузьми й Дем’янн ми тiлько й харчувалися буряками. Я сам, перший, нiкому не повiрив би, якби менi 20 рокiв тому хтось таке розказував...
Самi то ми iще так-сяк, а дiти ж отi нещаснi?.. Ми то вже знаємо, що погибiль прийшла, а вони ж, сердешнi, цього не розумiють, та як пiчнуть своє "мамо їсти, мамо їсти, мамо їсти”, то здається, що гострий нiж у серцi не чинив би так боляче, як оте "мамо їсти”. Повiрите, що коли ми перейшли днiстер, то в селi є ж нашi далекi родичi, якi, узнавши о тiм, першими принесли нам на пiкет хлiба i сала, то нi одно з дiтей не знало, що то є сало. Усi вони казали, що то мило. І навiть в дiточiй своїй бесiдi дивувалися тому, що тут таке смачне мило. А той найменшекький хлопчина, йому 3 роки, то, коли з берега нас забрали солдати на пiкет i один із солдатiв дав йому першому кусочок хлiба, то воно, бiдолашне, з’Тло половину того, а другу дас мамi i наказує заховати на завтра, бо що я, каже, буду завтра їсти?
Одвернув Господь милосердний Своє Лице вiд нас, i такого тяжкого горенька ще свята земля не бачила...”
Старий розповiв, як його донька намагалася перед Рiздвом задушити своїх малих дiток чадним газом, бо не мала вже що дати їсти їм. Старим вдалося врятувати онукiв. "Чуючи це, старша й молодша жiнки почали плакати”, — помiтив П. Шовковиця.
Вiдтак вiн запитав, чи сiяв старий, чи мав урожай i як так сталося, що його родина мало не вмерла з голоду? Крижанiвський вiдповiв, що i вiн, i зять сiяли. "Було в нас обох по десятинi жита i по десятинi ярої пшеницi, але ми, бачите, одноличники (одноосiбники, — не записанi до колгоспу), то нам, бачите, дали яке найгiрше поле, самий чистiсiнький шутер... Краще поле забрали до колхозiв. Отож ми намолотили пудiв по 14 пшеницi з десятини та пудiв до 8 жита, а по розверетцi ми повиннi були здати по 70 пудiв пшеницi i по 50 пудів жита... Прийшли та й забрали в обох до останньої зернини”. (Тут потрiбен коментар. Ця родина належала до бiднякiв, якщо навіть розумiти слова старого так, що разом iз зятем вони мали 4 десятини (1 десятина — 1,09 га), до того ж гiршої якостi. Звiдси — й низький урожай (у перерахунку на сучаснi мiри 2,24 ц пшеницi з десятини та 1,28 ц жита — О.М.). Середня врожайнiеть у 1932 роцi становила близько 7 ц з га. Крижанiвеькi все одно б голодували в 1933 роцi, бо рiчна прожиткова норма становила тодi 16 пудiв на людину. Вони ж намолотили 44 пуди, тобто по 4,9 пуда на одного їдця. А ще ж потрiбно було мати насiння.
П. Шовковиця запитав, чи не можна було десь заховати частину зерна? "Та де, пане добродiю? Пiд землею знайдуть. А тодi виїздить секцiя, та й судить. Судить вас у вашiй же хатi. Засуджують..., засилають на Сибiр, а iнколи забирають i прямо таки невiдомо куди дiнуть. Самi воин скрiзь би не найшли, але ж колхозники доказують. Од сусiда вже тяжко заховатися, а особливо там, у большевикiв, де сексотiв, напевне, що половина всего населения”. далi старий розповiв, що на колхозникiв накладають трохи меншу розверстку, "але й вони тоже з голоду гинуть. І ото з цiєї саме причини сексотство розвинене... Погибаю, каже, я, нехай погибає й вiн. Отаке життя там всьому нещасному народовi”.
Чи залишили там яке добро, чи продали кому? "Там нiчого продавать i нiкому купить. Я лишив у хатi пiвня, а у зятя остався лошачок пiвтора року у сiнях. Положив йому снопик околоту, видер з покрiвлi на хатi. І нi в кого нiчого немає. Собак навiть наказано забити, зняти шкiру i здати їм... 1 це ми зробили навеснi — i зять, i я”.
Як же їм вдалося перейти границю з малими дiтьми? "Ще з дня ми дiтям сказали, що пiдемо в Румунiю i що нам вуйко дасть хлiба, але наколи би котре з них почало плакати або кашляти, то того кинемо у воду. Звичайно, дiти цему всему повiрили, i коли ми сходили з гори i ввееь час на Днiстрi йшли, то нi одно з них i не пiкнуло. Повiрите, що ото найменше, бiжить, бiдне, та тiльки дише тяжко. Але пiд цим берегом побачив нас большевицький собака та вистрiпив два чи три рази, але ми вже й стрiлiв тих не боялися”.
Пiд кiнець розмови П. Шовковиця запитав Крижанiвеького, чи населення чекає там вiд кого порятунку? "Так, чекають, але самi не знають, вiд кого то буде, - вiдповiв старий. — От тепер якби з’явився Петлюра! Не рушницю, а кiстяка ухватив бп кожний у руки, та бiг би на помiч. Так не з’являється ж! Балакають на тiм боцi, що його вже i на свiтi нема, та Бог його знає, чи то воно правда, чи ні?”
В долi цiєї родини яскраво вiддзеркалилась доля усього українського селянства, яке комунiстична влада, наче диявольська сила, вимордувала голодом ("прийшли та й забрали.., до послiдньої зернини”) i терором ("сулить вас у вашiй таки хатi”). За що? За якi элочини, за якi грiхи? Вiдповiдь проста i самоочевидна: за те, що вони були українськими селянами-хлiборобами, за те, що вони не хотiли перетворюватися па покiрних безсловесних рабiв, отих "рабiв пiдножок, грязь Москви” (Т. Шевченко).
Родинi Крижанiвських пощастило: її не розстрiляли червонi стежi на кордонi, в неї були близькi одичi — пiдцанi Румунії, якi взяли на себе пiклування про збiгцiв. Усе це врахував румунський карний суд у Хотинi, котрий засудив Крижанiвських до сплати вiдносно невисокого штрафу за незаконний перехiд кордону — по 50 левiв з душi. Але сотням i тисячам украТнських бiженцiв з комунiстичного. "раю”, як зазначалося вище, румунська влада вiдмовлялась надавати право на проживания, бо цi нещаснi, як правило, не мали жодних засобiв до iснування. Тому їх передавали назад, у руки бiльшовикiв. Збiгцi просили румунських прикордонникiв застрiлити їх на мiсцi, але пе передавати органам ДПУ. Депортованi назад вискакунали на ходу з поїздiв, щоб або вбитися, або ж врятуватися, абь лиш не потрапити до катiвець "органiв”. Про все це також повiдомляв "Час”...
М. Чернівці
01.03.2008 р.