Національна книга пам¹яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років. Чернівецька область: Статті, спогади,
документи, списки жертв голодоморів. - Чернівці: Зелена Буковина. 2008.
С - 206-211. ISBN 978-966-8410-48-3
Розділ 2
Свідчення громадян Чернівецької області, які пережили голодомор 1932-1933 років в Україні
Хотинський район
Свiдчення Богуцької Марiї Іванівни
Розділ 2
Свідчення громадян Чернівецької області, які пережили голодомор 1932-1933 років в Україні
Хотинський район
Свiдчення Богуцької Марiї Іванівни
Я народилася 19 сiчня 1926 року в селi Збруч Кам’янець-Подiльського району Кам’янедь-Подiльської областi (нннi Хмельницької). У родинi були батьки i троє дiтей. Моя сiм’я це дуже бiдувала, бо батько працював у колгоспному магазині i за це кожному члену родини давали по куску хлiба. А в селі люди дуже помирали. До тих, хто не робив у колгоспi, приходили i забирали все: i їду, i речі. Пройшло вже багато часу, то вже багато чого i забула.
Нині проживаю в м. Хотин.
Марiя Іванiвна Богуцька
***
Свiдчення Волошиної Вiри Сергіївни
Я народилася 30 серпня 1928 року в селi Княгинин Кам’янець-Подiльського району Кам’янедь-Подiльської областi (нннi Хмельницької).
Тi часи пам’ятаю мало, бо була мала. Пам’ятаю як ходили з колгоспу по хатах i пнтали чи вiримо у Бога. Моя мама завжди тiкаЛа з дому, щоб про це не говорити. У сiм’ї було тильки двоє дiтей i ми вижили тiльки тому, що мали корову.
Нинi проживаю в м. Хотин, пров. Шевченка, 8.
Вiра Сергiївна Волошина
***
Свiдчення Гаврюшової Ганни Андріївни
Я народилаСя 1921 року в еелi Редвинцi Хмельницького району Хмельницької областi.
Були гато, мама, бабуня. Вони повмирали за 2 тижнi всі троє. А я залишилася у хатi сама. Мені 12 рокiв. Що можу робити? Ніде нiчого нема з’їсти. Рано йду з хати i до вечора ходжу по садках i пасуся, зелень їм, шукаю квасець, а його важко знайти. бо не одна я шукала. Їм листя, лише воно гiрке, але їм, шукаю лободу i їм. Потiм заслабла. лежу слаба. Це було в липнi. Мене врятувала сусiдка. Годувала медом, черешню. Вона врятувала мене вiд смертi. Я завжди
їй була вдячна, поки нона жива була, не можу такої доброти забути.
Я не можу такого горя забути. Хто створив той голод? Хто наказав забирати лишки? А вони забирали до крихти! Эбиралося їх п’ять-шiсть, а то й десятеро. Як увiйдуть до хати, як перевернуть все, понишпорять в кожнiй шпаринцi, то не останеться нiчого. Пiсля цих комiсарiв люди лишались голi, босi й простоволосi. Ну як я забуду тих "перевіряльників"? Прийде в хату й питає: "Ти ще ис здохла?”
Якось я з мамою навибирали квасолi, може зо двi склянки. Мати побачила у вiкно, що йдуть тi комiсари, хутенько налили воду в горщик кинула туди квасолю i в пiч, буцiм варить. Ми думали так врятуємо їжу, але вони висунули горщик з печi, вилили воду, а кнасолю забрали з собою.
Эгадую тi роки i забути не можу.
Нинi живу в с. Рукшин Хотинеького р-ну.
Ганна Андріївна Гаврюшова
***
Свiдчення Долиняк Вікторії Олександрівни
Я народилася 6 липня 1926 року в місті Ярмолинці нинішньої Хмельницької області.
Жили без батька з матір’ю та братом. У голод вижили, бо мали корову. У сусідів було багато дітей і я пам’ятаю, як вони лежали біля паркану опухлі з голоду. Виживали у більшості ті сім’ї, де було мало дітей. Ми жили біля кладовища і я басила як везли на підводах багато людей хоронити...
Нині живу в м. Хотині по вул. Вишневецького, 4.
Вікторія Олександрівна Долиняк
***
Свiдчення Індик Надії Марківни
Мої родичі жили в селі Андріївка Хорольського району Полтавської області. Бабуся часто розповідала мені про Голодомор 1932-1933 рр. Їй було всього 9 років, але в пам’яті залишились ці страшні дитясі роки.
Сім’я бабусі на той час вважалась заможною. Батько був фельдшером, мама дояркою. Мали велике хазяйство (свині, корова), тому бабуся не так вiдчула голод, як iнші родичi, якi жили в iнших селах. Вони спецiально приходили в нашу сiм’ю, щоб поїсти супу чи чогось iншого. Народ був настiльки знесилений голодом, що деякi вимирали цiлими сiм’ями. А iншi боролися за сноє життя, знаходили собi харчi. Влiтку було легше: ягода, яблука, абрикоси. Восени люди виходили в поле, шукали картоплю, яка залишилась пiсля збору, корiнцi бурякiв, залишки качанiв кукурудзи, навiть було таке. що люди розбивали кiсточки вiд вишень чи абрикос i виїдали ядро кiсточок, їли траву, навiть листя, м’якi корiнцi з дерев. або гiлочки, квасолю. кормовий буряк, який спочатку варили, а потiм терли i робили млинцi. Такi ж млинцi робили з кукурудзяного борошна, воин були земного кольору, але смачнi, також їли макуху — вiдходи вiд насiння.
Страшнiшi випадки, були коли люди їли живцем птахiв, жукiв. комах, черв’якiв, коли люди їли людей. Бабуся розповiдала, що в їхньому селi жила сiм’я Козубiв, у них було 5 дiтсй, воин завжди бiгали голоднi, голi, босi, i, коли наймолодша дитина захворiла. була вже на межi смертi, то мати вирiшила не ховати дитину, а залишити її, щоб з’їсти. Звичайно, це жахливо. але факт.
Моїй бабусi пощастило, що нона була однiєю дитиною в сiм’Т, а батько отримував пайок з Кременчуцького госпiталю.
Надія Марківна Індик
с. Рукiшин
Хотинського р-пу
***
Свiдчення Курлікової Ганни Антонівни
Я народилася 15 червня 1927 року в селi Княгинин Кам’янець-Подiльського району Кам’янедь-Подiльської областi (нннi Хмельницької). В родинi було 12 душ: дiд, баба, батьки i восьмеро дiтєй. Вiд голоду номер дiд. Тато поїхав в Захiдну Україну i працював ковалем. Деколи приїжджав та привозив трохи зерна i так ми вижили, а в селi вiд голоду померло багато людей. Із пiвтори тисячi дворiв вижила третина. У селi розказували. що одна ЖінКа з’їла свою дитину, а потiм все-одно померла. Люди, щоб не померти, їли рiзнi трави. гриби. рiчковi молюски. Розказували. що у 1932 р. не було урожаю н селi, а вже влiтку 1933 р. був урожай i тому ми вижили.
Не пам’ятаю, щоб по селу ходили енкаведисти i забирали їду. Дiти ходили на колгоспне поле збирати колоски, але нiхто нас за це не карав.
Нинi проживаю в м. Хотин по нул. Дуднiченка, 1.
Ганна Антонiвна Курлiкова
***
Свiдчення Петриченко Галина Василівна
Передаю спогад моєї бабусi, яка на час Голодомору 1932-1933 рр. жила в селi Дейкалiвка Зiнькiвського району Полтавської областi. Голодомор цих рокiв був особливо важким i трагiчним, Вiн був запланований сталiнським керiвництвом, як репресивний захiд проти українського селянства, що чинило опiр колективiзацiї. Внаслiдок реквiзицiї хлiба, жителi села моєї бабусi почали голодувати вже навеснi 1932 року. А особливо важко було в 1933 роцi, коли з їхнього села вивезли весь хлiб. Основна маса жителiв їхнього села була позбавлена будь-яких засобiв до iснування. Виїзд з села за межi України був заборонений. Щоб вижити, робили з листкiв липи "лiпюшки”. Цi листки сушили, перетирали, змочували водою i пекли. Люди ходили полями в пошуках мерзлої картоплi. Інодi їм щастило. Вони щось знаходили i потiм варили ту мерзлу картоплю. Бабуся також розповiдає. що в їхньому селi ходили євреї, якi за золото продавали темну муку. Мати моєї бабусi, тобто прабабуся. мала три золотих хрести, якi передавалися в їхньому роду з поколiння в поколiння. І от в цей голод вони й згодилися. Потроху обмiнюючи золото на муку, мої бабуся i прабабуся вижили в голод. Деякi сусiднi села вимерли повнiстю. Це була страшна картина, говорить бабуся, коли їли все. що тiльки можна було зпайти: листя з дерев, траву, мерзлу картоплю, а iнодi й частини тiла. Коли бабуся згадує голод 1932-1933 рр., то її охоплює тремтячий холод.
Галина Василiвна Петриченко
с. Рукшин
Хотитхського р-ну
***
Свiдчення Сiвка Iвана Пилиповича
Я народився 30 березня 1929 року в селi Вихилiвка Ярмолинецького району Хмельннцької областi. Голод пам’ятаю погано, бо був малий. Пам’ятаю як засадили город лушпинням картоплi. а вночi її хтось випорпав i забрав. Ще пам’ятаю як у хатi пiд софою було закопано пудiв два зерна. i одного разу прийшли люди, все перерили. знайшли зерно i забрали. Людей помирало дуже багато. Ми продали насiння з конопель i купили трохи зерна з кукурудзи. Оце все що пам’ятаю.
Нинi живу в м. Хотин по вул. Свято-Покровськiй, 57 а.
Іван Пилипович Сiвко
***
Свiдчення Сопiльняка Iвана Йосиповича
Я народився 13 сiчня 1921 року в селi Хребтiєв Новоушицького району Хмельницької областi. Мою сiм’ю розкуркулили. У батькiв було семеро дiтей. У голод померли брат, сестра та брати-близнята. Час вiд часу по селу їдили на конях люди в кожанках, з червоним прапором i повертали до хат. Коли наблизилися до нас, ми, дiти з мамою, втекли до лiсу. Поверталися додому вже вночi, i побачили, що дверi в хатi зiрванi. побитi образи та забрано трохи муки, що була в хатi.
Щоб вижити, люди взяли у прикордоннiй заставi, що було недалеко вiд села, похiдну кухню i варили баланду та роздавали по черпаку селянам.
Скiльки людей померли в голод — нiхто не знає, бо не рахували. При Сталiнi попробуй порахувати, то i сам пiдеш туди.
Нинi живу в м. Хотин по вул. Укранїськiй, 65 а.
Іван Йосипович Сопiльняк
***
Свiдчення Хитряк Євдокiї Сильвестрiвни
Я народилася 14 берсзня 1922 року в селi Великий Жванчик Дунаєвецького району Хмельницької областi. Мiй батько працював у колгоспi столяром. Коли вiн у 1933 роцi номер, колгосп забрав його iнструменти, а за це дав нам трохи зерна кукурудзи, i так ми вижили. А в тик людей, що не працювали у колгоспi, пiдводами забирали все, перекопували подвiр’я i городи.
Нас у мами було п’ятеро, i ми, малi, ходили красти на поле колоски. Якби спiймали. то були б покарали. В тi роки у селю урожай був, але люди ходили опухлi вiд голоду, особливо в 1933 роцi.
Нинi проживаю в м. Хотин по вул. Шевченка, 51.
Євдокiя Сильвестрiвна Хитряк
__________________________
Свiдчення записали 11 квiтня 2008 р. Василь Трохимович Фуга, голова районного товариства полiтв’язнів та репресованих i Анжела Василівна Годнюк, завiдувачка сектору з питань внутрішньої полiтики та зв‘язкiв з громадськістю районної державної адміністрації.