Національна книга пам¹яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років. Чернівецька область: Статті, спогади,
документи, списки жертв голодоморів. - Чернівці: Зелена Буковина. 2008.
С.-801-808. ISBN 978-966-8410-48-3
Частина друга
Голодомор 19146-1947 років у Чернівецькій області
Розділ 2
Свідчення громадян Чернівецької області, які пережили голод 1946-1947 років у Чернівецькій області
Хотинський район
Село Грозинцi
С.-801-808. ISBN 978-966-8410-48-3
Частина друга
Голодомор 19146-1947 років у Чернівецькій області
Розділ 2
Свідчення громадян Чернівецької області, які пережили голод 1946-1947 років у Чернівецькій області
Хотинський район
Село Грозинцi
Пам’ять — нескiнченна книга, в якiй записано все: i життя людини, i життя країни. Багато сторiнок записано кривавим i чорним! Читаєш i подумки здригаєшся вiд жаху. Особливо вражають сторiнки, де смертним шрифтом вкарбовано слова про голод i сатанинськi обiцянки "вождiв":
Багатi? — Старцюватимете!
Спiвцi? — Затужите!
Гордi? — Впадете на колiна!
Густолюднi? — Прополемо!
Пiшов голод Україною.
Моторошний парадокс: вмирали на всеплодючих чорноземах шанованої свiтом житницi, просто поля, на шляхах, у холодних катах i на лавах промерэлих вокзалiв, поодинцi i сiм’ями, вимирали роди. села. Голод забирав тих, хто за шмат хлiба насущного не стежив i не доносив на брата, не виривав останнього окрайця з голодних дигячих ротiв, не вмiв торгувати святинею, красги, вбивати, аби вижити.
Рiк 1947. Сталiн заявив: "Ми безперечно досягли того, що матерiальне становище робiтникiв i селян полiпшуєТься у нас з року в рiк. У цьому можуть сумнiватися хiба що запеклi вороги Радянсьеої влади". Пiсля такої заяви мало хто мiг наважитися висловити іншу точку зору. Але становище в краї було катастрофiчним. Осiнь 1947 року видалася неврожайною. А ще ж проводилася масова колективiзацiя — створювалися колгоспи. Представники мiсцевої влади органiзовували мiсцевi бригади, якi вимагали вiд кожного негайно здати всю худобу, зерно в колгосп, а в разi непослуху позбавляли волi на 10 рокiв.
Чи була того року весна? Чи прилетiли до знайомих осель довiрливi лелеки? Чи спiвали травневими ночами у вербах над рiчкою солов’ї? Нiхто того не пам’ятає сьогоднi. Пам’ятають iнше...
***
Свiдчення Антонової Любовi Семенiвни
З вiйни не повернувся тато i старший брат iван. Повiдомлення про смерть чоловiка i сина мама одержала в один день. Через 2 мiсяцi прийшла похоронка на зятя, чоловiка старшоТ дочки. Пiсля вiйни в сiм’Т залишилася мати Ганна iз п’ятьма неповнолiтнiми дiтьми. Старша сестра також залишилася вдовою з двома маленькими дiтками. В той час йшла велика рубка в лiсi. На кожну хату (не дивлячись чи є хазяїн чи нема) давали норму вирубки лiсу. Оскiльки мати вiд великого горя весь час хворiла, тому я i старша сестра Надя (14-16 рокiв) змушенi були йти в лiс на рубку. Це був кiнець зими i початок весни. Ми ходили на роботу, поки в нашiй бригадi не загинув неповнолiтнiй хлопець.
У нас було З га землi, маленька конячка i корова. Вони рятували нас вiд голоду. Ми вдвох iз сестрою, конячкою обробляли поле, яке знаходилося за 4-5 км вiд дому, а корова нас годувала.
Наша сiм’я дiлилася з сусiдами останнiм куском хлiба. Пiд кiнець стало так важко, що ледь самi не загинули вiд голоду. Мати повiдносила до Станiслава все з хати, що можна було винести. Мiняла там речi на їжу. Цим i рятувала дiтей, хоча сама ходила більше голодною. Коли вже не було що продавати чи мiняти, то старша сесгра Надя поїхала в Станiслав за жомом. Добиралася туди звєрху на вагонах. Там була велика яма з жомом. Набравши його нона привезла додому. Коли мама напекла з нього коржикiв, то ледь не загинули всi вiд отруєння.
Одне нас врятувало, що наступила весна, i на городах появилась зелень, та ще й отелилась корова. Мама варила молоко iз зеленню, дiставали трошки якихось круп i тим харчувалися. Були настiльки зголоднiлi, що нiяк не могли наТстися. Корову тримали в сiнях i спали з нею поряд, щоб нiхто не вкрав.
Поле все одно треба було обробляти i засiвати. Ми з сестрою напiвголоднi кожного дня на ньому працювали. Сестра вже зовсім втратила надiю на життя. А я дивилася на наше жито, яке все жовтiло, i казала: "Надю, дивись, жито вже жовтiє, ми не помремо". Мама нажала свiжого ще зеленого жита, висушила його в печi, змолотила, зжорнила i напекла коржикiв. Ми так з апетитом це їли, що ледве потiм не повмирали. Картоплю садили лушпинням. І так з Божою допомогою всi вижили.
Любов Семенiвна Антонова
***
Свiдчення Бостан Любовi
У нашiй сiм’Т було 5 душ: троє дiтей i старенькi батьки. У колгосп вiд нас худобу не забирали, бо не було що брати. А той скупий урожай бригада у нас забрала. Сказали що солдатам. Пам’ятаю, що дуже хотiлося їсти, скiльки би не їв, а завжди залишався голодний. Їли жом, пекли хлiб з лушпайками ячменю. На городах збирали залишки урожаю картоплю, кiнчики бурякiв i варили юшку.
В тих сiм’ях, де батьки були дужi, збирали одяг, тканину, тканi вироби i їхали в Станiслав обмiнювати на жом, муку, крупи. Частину залишали для себе, а частину продавали. Набирали товару i знову їхали на обмiн. Щоб вижити, люди рiзали худобу. Тому пропадали корови i кури.
Пам’ятаю, як наша мама заводила корову на нiч у сiни, щоб не вкрали. Я ходила на роботу, хоча була маленькою, збирала дрова у лiсi, за це отримувала 0,5-1 кг крупи.
Одягалися ми в постоли, тканий одяг. Вночi накривалися тим, що носили — кожухами, куфайками, спали на голих лавках, печах.
Люди пухли вiд голоду, вмирали на ходу. Ховати не було кому. Тому найсильнiших людей села через сiльську раду змушували копати ями, щоб похоронити померлих.
Давно минув 1947 рiк, а досi сняться моторошнi голоднi сни. Вслике щастя, що наша сiм’я вижила.
Любов Бостан
***
Село Каплiвка
Свiдчення Веренчанської Вiри Тимофіївни
Коли почався голод, менi було 15 рокiв. Я дуже добре його пам‘ятаю. Ходила спецiальна комiсiя озброєна залiзними гострими штиками, перевiряла усi закутки, навiть стрiхи, чи не сховано щонебудь. Не зважали на розпач жiнок, плач дiтей, навiть горщики з кашею забирали з печi. У нашiй сiм’Т було шестеро дiтей. Дiти без кiнця хотiли їсти, особливо меншi. Основною їжею були: сушена трава, жолудi, жом, лобода. Дiтей вiддавали в найми в захiднi областi. Там залишилася i моя сестра.
Віра Тимофiївна Веренчанська
Свiдчення записала Лiлiана Юзько.
***
Свiдчення Гунiсовської Дарії Семенiвни
Вiйна залишила кривавий слiд у душах людей. Родючi землi нашого краю вкрилися ранами. Населенi пункти стояли напiвзруйнованi. Замiсть одноосiбних господарств продовжували створювати великi колгоспи. Та цей процес не обiйшовся без страшенного голоду. Не обминуло це лихо i наше мальовниче село. Урожай був поганий. Та влада вiдбирала i його до зернинки. Не маючи нiчого їсти, селяни голодували. Люди їли калину, тирбу, паляницi з жому, лободи, здохлих тварин. Люди, якi могли утримати корову чи овець, вважалися багатiями. Багато людей померло. А хто залишився, з жахом згадують тi часи.
Дарiя Семенiвна Гунiсовська
Свiдчення записала Валентина Кулісовська
***
Свідчення Дудко Віри Павлівни
Коли почався голод, менi було 13 рокiв. Такого жаху я нiде i ніколи не бачила. Його неможливо забути. Я эгадую, як ми, малi. в сiм’Т було двоє дiтей, завжди просили їсти. думаю, що напевно, ніколи не настане той час, коли досита наїмся хлiба. Я пам’ятаю iстрибкiв. якi проходили селом, робили обшуки. Були вони i в нас. Спеціальними гаками протикали всi закутки. На сльози не зважали. Харчувалися ми дуже погано. Мати молола жолудi i з цього пекла хлiб. З жому i лободи робили блини. Рвали кору з дерев i варили юшку.
Я бачила як у сусiдiв з голоду помер хлопчик. Таким чином наш народ iзживали зi свiту. Партiя тодi заохочувала систему доносiв на сусiдiв. Люди проклинали доносчикiв та iстрибкiв. Коли один з iстрибкiв помер, то нiхто не хотiв його навiть поховати.
Для померлих з голоду яму не рили, прикидали землею абияк, що ноги стирчали з могили.
Страшно про це говорити й думати. Але забути не можна.
Вiра Павлiвна Дудко
Свiдчення записала Віталіна Дудко.
***
Свiдчення Нiмець Дарії
Голод був страшним. Якщо людина не йшла до колгоспу, у неТ забирали все i не давали картки на хлiб. Непокiрних вiдправляли до Сибiру. Хто працював у колгоспi, то йому раз на день давали 200 г хлiба i черпак тирби. Коли настала весна, стало зовсiм страшно. Деякi люди їкали у мiста i вимiнювали одяг на харчi. Спасалися як могли. Це було, як страшний сон, який тривожить душу до слiз.
Дарiя Нiмець
Свiдчення записала Наталя Німець.
***
Свiдчення Скрипник Євгенії
Менi було 13 рокiв. Моя родина складалася з п’яти чоловiк. Всi переживали важкi часи i про це дуже важко говорити. У селi люди втрачали розум, вони не розумiли, за що їх так карають, адже вони важко працюють.
Я пам’ятаю пухлих людей, їхнi голоднi очi, холодний погляд у моїх рiдних на обличчi.
Варили їжу з усього, що було пiд ногами: трави, кори дерев, жолудiв, лободи, жому. Нехай вас Бог оберiгає вiд такого лиха. Менi i досi часто тi часи ночами сняться.
Свгенiя Скрипник
Свiдченчя записала Вiталiна Дудко.
***
Свiдченчя Танашук Вiри Прокопiвни
Причиною голоду 1946-1947 рр., була не тiльки засуха, хоча пшениця вродила така мiзерна, що неможливо було її жати, а ще й влада. Пшеницю вимикали з корiнням, щоб була бiльшою солома для худоби. Лише намолотили зерна — iстрибки тут як тут. Істрибки — це люди, котрих присилали з району забирати продподаток. Ще в 1945 роцi вiд самих жнив до пiзньої осенi воин ходили i забирали у людей все. Хто мав господарство, корову мусив здати 320 л молока, 240 ясць, 40 кг м’яса. Люди не мали м’яса, то складалися i купляли бичка чи теличку i здавали. З людей вишарпали всi харчi i прирекли їх на голодну смерть. А на стендах красувався Сталiн з пiднятою рукою. Люди казали: "Махнув Сталiн рукою, щоб iти в Станiслав за мукою".
Їхали також в Станiслав, в Снятин мiняли речi на харчi, за жом. Бiля жомової ями лiпили i пекли паляницi. Хто був дуже голодним, зразу ж помирав. iснувала така приказка: "Як жому наївся, зразу ж впокоївся".
Ми їхали у захiднi областi, а росiяни хазяйнували далi в селах, органiзовували колгоспи, забирали вiд людей вози, борони, плуги. конi, корови. У Станiславi ми питали людей: "Як у вас залишилися харчi? Вони гордо, але тихо-пошепки вiдповiдали: "У нас є захисники". Це були їхні чоловiки, молодi хлопцi, якi йшли в лiс, органiзовували своє вiйсько, їх звали бандерiвцями, так спасали свої сiм’ї, родини вiд голодної смертi.
Весною 1947 року органiзували колгосп. Хто мiг ходити, iшли в поле працювати, за це отримували черпак тирби. Органiзовували школу, де вчили, що немає Бога і заборонили казати: "Боже помагай".
А після голоду нова біда - тиф.
Жахлива картина голодомору зберегли архіви і спогади очевидців. Вони опубліклвані на сторінках преси. Страхітливі картини голоду постають у народній творчості. Багато прислів’їв, приказок, прислівок є свідками тих лихих часів.
Віра прокопівна Танащук
Свiдченчя записала Вікторія Руда.
***
Свiдченчя Тісногуз Надії Іванівни
У моїй родинi було шестеро дiтей. Вiйна принесла чимала горя людям. Пiсля вiйни здавалось заживеться краще. Та де там! Прийшов страшний 1946 рiк — неврожайний, засушливий. Але якби лише це, то якось би вижили. Приходили iстрибки i забирали всi продукти. дiйшло до того, що почали нишпорити по всiх кутах хати.
Мама готувала млинцi з кори дерев, жому, мерзлої картоплi, варила iз рiзної зеленi юшку. Не дай Боже, кому це бачити. Нас не вважали за людей. Я, коли бачу, що лежить на смiтнику шматочок хлiба — плачу. Адже вiн мiг би тодi врятувати комусь життя. Ми не вiрили, що колись досхочу наїмося хлiба. А могла ж влада тодi iнакше повести полiтику.
Пам’ятаю, коли донька моя вчилася у школi в 1965-1967 роках, то була засуха, десь на Поволжi. В школi тодi збирали по З копiйки на допомогу постраждалим. Недарма кажуть: "З свiту по нитцi, бiдному — сорочка". Так i нам тодi була потрiбна допомога, а вони все вишкрiбали. Хотiли голодом i страхом викорiнити наш народ.
Надiя Iванiвна Тiсногуз
Свiдчення записала Лiлiана Юзько.
***
Свiдчення Шестобанської Дарії Миколаївни
Голод розпочався лiтом 1946 року. Була засуха, урожай видався вкрай поганим. Та й той весь забрали iстрибки. Вони настiльки вислуговувалися перед владою, що не хочеться навiть згадувати їх iмена, вони не вартi того.
Пiд час голоду ми iди лободу, кульбабу, васильок, подорожник, жом, гнилi буряки. За жомом їхали аж у Чернiвцi на спиртзавод. Вiн був квасний, гiркий тому ми його сушили на сонцi, а потiм з нього пекли паляницi. Також їхали у Станiслав мiняти речi на харчi. Їхати було складно, бо висаджували з поїзда.
У нашiй сiм’ї пiд час голоду помер батько.
Дарiя Миколаївна Шестобанська
Свiдчення записала Марта Началюк.