Національна книга пам¹яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років. Чернівецька область:
Статті, спогади, документи, списки жертв голодоморів. - Чернівці: Зелена Буковина. 2008.
С.-808-820. ISBN 978-966-8410-48-3
Частина друга
Голодомор 19146-1947 років у Чернівецькій області
Розділ 2
Свідчення громадян Чернівецької області, які пережили голод 1946-1947 років у Чернівецькій області
Хотинський район
Село Клішкiвцi
Свiдчення Галичанського Петра Максимовича
Я народився 1930 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.Менi було 16 рокiв коли почався голод, тож я пам’ятаю все дуже добре. Коли вже майже не було чого їсти я з мамою подався до Станiслава, оскiльки казали, що там уродив кращий урожай. Їхали ми туди, в набитих людьми, товарних вагонах з вугiллям. На моїх очах двое чоловiкiв стрибали до потягу, вже пiд час руху, i недострибнувши попали пiд колеса. Мiлiцiя розганяла голодних селян з вокзалу, знiмала прямо з вагонiв, а iнодi просто не звертала увагу. Зiйшовши з потягу, ми з мамою йшли вiд станцiї в незнайомому напрямку десь кiлометрiв 15-20. Попросилися переночувати в першiй же хатi. Господарi буди до нас дуже добрими, дали нам повечеряти картоплi в мундирi. Вимiнявши свiй не хитрий крам на 30 кг кукурудзи, ми рушили додому. Вдома її зжорнили, у Галичанського Василя, за це вiн узяв з нас 1 кг зерна.
Незабаром я знову подався на Захiд у пошуках їжi. Найнявся до господаря працювати за харчi та картоплю для своїх рiдних. Пас корову, вiвцi, косив сiно. Ночував на даху в сiнi, над худобою. Хлiба менi зовсiм не давали, а залишки вiд столу викидали свиням, тож я стрибав з даху i вибирав окрайцi з свинячих помиїв та нишком з’їдав.
Петро Максимович Галичанський
***
Свiдчення Гончар Нiни Варфоломiївни
Я народилася 1939 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.
В 1946 роцi врожай був дуже поганим, а тут ще й iстрибки ходили та збирали поставку державi. Мiй тато ховав зерно на горищi, i в ямi серед городу. Одного разу до нього прийшов якийсь чоловiк, який вмiв пiдробляти документи, вiн пiдробив квитанцiю про здачу зерна замiсть 300 кг вiн зробив 800 кг.
Весною 1947 року посадили ми трохи картоплi. Та вночi хтось прийшов i викопав усю. У голод психiка людей ставала дуже дивною. Тi, хто мав що їсти, ховалися та їли, щоб нiхто не забрав у них їжу, а тi, хто не мав, ставали жадiбними, їли все, що бачили ні з ким не дiлилися. Був схожий випадок i зi мною. Одного разу ми з старшою сестрою пiшли в лiс. Назбирали грибiв, не знаючи, чи їстiвнi вони чи нi, напалили в печi та кинули їх туди пекти. Чекати допоки вони будуь готовими не було сил, i тодi ми з’їли їх, як тiльки вони розпарилися у вогнi. Звичайно, потiм ми важко перехворiли, ледь не повмирали.
Нiна Варфоломiївна Гончар
***
Свiдчення Гончара Василя Олексiйовича
Я народився 1927 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.
Зиму 1946-1947 рр. люди дуже важко пережили, тому що не було що їсти. Зерна зiбрали з полiв дуже мало, через засуху. На кожне подвiр’я приходили представники влади - iстрибки i конфiсковували все, що бачили, навiть сховане забирали з собою. Не залишали нiчого. Харчувалися люди чим могли: варили жом, рiзали i їди собак та кiшок, коней, горобцiв, жайворонкiв, мишей та щурiв.
У мiстi Чернiвцях працював пивзавод, де була яма, в яку стiкали вiдходи пивоварiння. Люди лiзли у ту яму, набирали там вiдходiв, а дома їх варили i їли.
Найбiльше помирало дiтей i лiтнiх людей. Iх прямо з лiкарнi складали на пiдводи i везли на кладовище. Чоловiки, ослабленi вiд голоду, в змозi були викопати одну яму, в яку скидали всiх мертвих i засипали глиною. Голоднi собаки, якi там вешталися, вiд’їдали покiйникам руки i ноги. Деякi хоронили своїх дiтей у власних городах. Голод забрав чимало людських душ, а особливо дитячих.
З початком весни прийшла iнша жура. чим засiвати городи i поля. Хто мав картоплю. то садив, а дехто садив картопляне лушпиння. Їли бур’яни. викопували з землi стару картоплину. ту що носадили і варили iТ з лободою, бо дуже тяжко було дотягнути до нового врожаю.
В 1947 роцi був кращий урожай.Зародили гарно: пшениця, курудза, квасоля, картопля. Втiха була великою. Та доспiти пшениці не давали. Жали ще зеленi колоски, молотили, жорнили i з тiєї муки пекли палянички, коржики, варили вареники. Люди їли, годували своїх дiток i взагалi село повеселiшало.
Василь Олексійович Гончар
***
Свiдчення Заплiтного Степана Гавриловича
Я народився 1937 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.
Нас у мами було троэ дiтей: Петро 1935 р.н., я та менша сестр Фiма 1940 р.н. Тато загинув на вiйнi в 1944 роцi, тож ми були сиротами. І так нам жилося важко, не кажучи вже про роки голоду.
До нашої хати часто навiдувалася дiвчинка з сусiднього села — Малинцiв. Рокiв семи-дев’яти вона нiчого не просила, а просто стояла хвилину-другу перед порогом. Мама давала їй невеликий коржик з лободи, кропиви i торiшньої зiтлiлої картоплi. Цю картоплю ми эбирали в полi. До неї додавали дертi, або трошки якогось борошна i запiкали. Вiд такого коржика нудило, але вiн пiдтримував життя. А коли почали самi з голоду пухнути, мама сказала тiй дiвчинцi: "Іди, доню, може, тобi хтось iнший дасть, бо ми вже нiчого не маємо".
Тодi мала заплакала перед мамою. Через деякий час стало зрозумiлим чому: хата наша була єдиною, де їй ще щось давали, а тепер надiї обривалися. У тiєї дiвчинки ручки були, як березовi гiлочки. Ночувала, де попало. Худенька i эморена голодом, нона не могла рiвно ходити i безцiльно брела вулицями, наче смертна тiнь. Пiзнiше цю дiвчинку знайшли мертвою.
Я вже давно старий, але часто увi снi бачу її, тож молю Бога, прости нам, що ми їй не эмогли допомогти.
Степан Гаврилович Заплітий
Свiдчення Мельник Любовi Кiндратiвни
Я народилася 1934 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.
У сiм’ї нас було семеро: тато, мама, дiд Іван та нас четверо дiтей. Дiдусь весь час хворiв. Коли почався голод ми на нивi зiбрали З чи 4 мiшки пшеницi, i щоб її не забрали iстрибки тато сховав у ямi пiд пiдлогою. Але вони прийшли озброєнi, знайшли i забрали хлiб. Мама плакала, питаючи чим тепер буде годувати дiтей? А у вiдповiдь почула, що норма для нашоТ хати 300 кг зерна, якщо ж не здамо, то всiх вiдправлять до Сибiру. Через тиждень у нас ще й коня забрали.
Єдиним порятунком для нашої сiм’ї залишилася корова. Щоб її не забрали чи, не дай Боже, вкрали, тато сховав її у великiй хатi. Серед кiмнати забили припiн. i там вона ночувала. Мама позбирала все полотно на продаж. Татко з старшим братом ходив до Станiслава. Крiм обмiну вони ще два тижнi працювали по людях. Заробили З мiшки картоплi та склали її до вагону, брат Семен вскочив, а ось тато не встиг. Тодi вiн вхопився за ручку товарняка i так їхав до наступної зупинки.
Цiни тодi були просто неймовiрними, наприклад, 1 кг муки коштував 70 крб., буханець невеличкого хлiба 50 крб.
З приходом весни настало нове лихо, адже не було чим обробляти землю. Щоб зорати поле впрягали корiв, чи копали (в кого була велика родина). Пам’ятаю, у нас по сусiдству жiнки-вдови самi тягали плуга та борону. Потiм леды знайшли чим цi поля засiяти...
Любов Кiндратiвна Мельник
***
Свiдчення Мельник Олександри Онуфрiївни
Я народилася 1927 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.
Коли почався цей страшний голод, ми зiбрали на полi картоплю завбiльшки з гудзик. Багато людей хотiли пiти жити до мiста. Але в нас не було паспортiв, i без дозволу сiльської ради та голови колгоспу ми нiкуди не могли надовго виїхати.
Люди вдавалися до крадiжок, виводили з хлiвiв худобу, крали зерно. Що найстрашнiше було, так це те, що всi стали жорстокими i крали такi люди, що ранiше нiчого б i не потрогали. Ось так, iдеш вулицею, їсиш якийсь млинець з лободи, до тебе пiдбiжать, вирвуть з рук i нумо тiкати.
Ой, i важке у нас було колись життя: голод, холод, розруха тяжка робота в колгоспi, лише за якийсь там трудовихiд, нiхто ж нам грошей не платив. А якi великi податки клали на город, худобу, навiть на кожне дерево в саду...
Мiй неньо ходив до Станiслава де замiняв скорцу та лолотно на 18 кг ячменю та 10 кг картоплi. Повертаючись додому вiн зупинився переночувати в одного чоловiка. Вночi його обiкрали i хотіли зарiзати, як пiзнiше, говорили люди, цей чоловiк рiзав людей i продавав з них ковбаси.
Олександра Онуфріївна Мельник
***
Свідчення Палагнюк Феодосії Іллівни
Я народилася 1924 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.
Закiнчилася вiйна. Пiд час вiйськових дiй запаси продуктiв харчування вичерпалися, а у 1946 роцi була сильна засуха. Дощі не випадали майже цiлий рiк. Внаслiдок цього зiбрали дуже малий урожай. Колоски пшеницi були малозернистi, а зерно дрiбне. Мені тодi було 22 роки. З початком весни прийшла справжня скрута. Я зі своїм чоловiком жила неподалiк вiд матерi i меншого братика Міті. І тому, эмушена була пiклуватися i про них, оскiльки мати була вже не молода, та ще й вдова.
Наприкiнцi зими їжа закiнчилася, тому ми з чоловiком поїхала до Станiслава (тепер Iвано-Франкiвськ), щоб вимiняти одяг, полотно, килими на продукти харчування. Це все мiняли тiльки на картоплю, рiзні крупи, квасолю. Муки нiхто не давав, бо її не було. Дуже багато людей не поверталися назад додому, помирали пiд колесами товарного потягу.
Коли вимiняли все своє майно, нам стало жити ще важче. Тоді ми їхали на цукровi заводи, вигрiбали там з ямів залишки жому разом з глиною. Цей жом був гнилий i мав дуже неприємний запах. Та хiба тодi ми думали про запах, коли вiд голоду помирало так бага людей. З цього жому ми пекли млинцi з домішками бур’яну. Також ходили в лiс, де збирали жолудi i мололи їх на спецiальних жорнах. Утворений порошок вживали замiсть муки. У кого була худоба, тому було значно легше, але все одно всі ходили спухлі, а потім багато помирало. Ьрупи людей складали на візок і відвозили на цвинтар.
У травні 1947 р. я народила доньку. Менший братик, якому було 9 років, ледь-ледь не помер. Всі вже й не надіялися на те, що він виживе. Хлопчик не міг ходити, сидів під хатою, опустивши вниз голову. Але все-таки вижив...
Феодосія Іллівна Палагнюк
***
Свiдчення Попової Василини Денисівни
Я народилася 1925 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.
194б р. — то був страшний голод. Люди помирали, як мухи, хто де впав. Менi тодi було 20 рокiв. Я з чоловiком Григорiєм Архиповичем. 1923 р.н., куди лише не їздили по хлiб — Станiслав, Снятин, Тернопiль. З дому ми вивезли все: килими, рушники, хустки — все заради шматка хлiба. Одного разу сиджу я на мiшку з картоплею на вокзалi, а мiй чоловiк купив менi невеличку булочку. Я тiльки збиралася шматок вiдкусити, як ось пiдбiгає якесь хлопчисько, десь 5-7 років, та викрадає її в мене з рук, бiжить i їсть на ходу. Звичайно, Григорiй кидається навздогiн i кричить, а я кричу, щоб залишив малого. Я обiйдуся, не така вже й голодна, а насправді їсти дуже хотiла, але стало жаль тієї дитини. Прибув поїзд, всi люди кинулися до нього. Мiлiцiя почала розганяти батогами, та нiхто не звертав на це уваги. Вiн рушив, а тут крик, шум позаду, бачу лежить окривавлений чоловiк - йому поїзд ноги переїхав. Дивлюсь, а мiшка мого немає, Григорiя теж нiде не видно. Ось так ми тодi повернулися додому без нiчого.
Василина Денисiвна Попова
***
Свiдчення Ротар Марiї Миколївни
Я народилася 1930 року в селi Клiшкiвцi Хотинського району.
Моя сiм’я складалася з восьми чоловiк: батька Ротаря Микоян Леонтiйовича, матерi Стефанiї Павлiвни, братiв Леонiда, Гаврила, Семена, Миколи та Івана. Як i всi iншi, ми йшли з дому в пошуках хлiба. Натомiсть приносили лише милясу та жом. З цього пекли коржики i їли. Однак, я того не їла, а лише кип’ятила воду, солила її і пила. Можлиао, завдяки цьому менi вдалося вижити. Найменший мiй братик Івась, якому було пише б рочкiв, пiшов з дому i не повернувся. до цього часу я не знаю, що з ним трапилося, живий вiн чи нi? Ще двое братикiв Леонiд та Гаврило пiшли до лiсу i, наївшись сирих грибiв, там померли. Поховали їх у своєму городi. Мати i ще двоє братiв також померли навеснi 1947 року. Залишилися в живих тiльки батько i я.
Марiя Миколаївна Ротар
***
Село Крутеньки
Свiдчення Марка Володимира Яковича
Я народився 1943 року в селі Крутеньки Хотинського району. Хочу засвідчити з дитячої пам’яті та розповідей матері про ті важкі для нашої сім’ї 1946 та 1947 роки. Батько загинув під час Великої Вітчизняної війни. Мати залишилася одна з чотирма дітьми. На трудодні майже нічого не одержувала. Не платили і за загиблого батька. На той час вiн вважався пропалим безвiсти, що прирiвнювалося до зради Батькiвщинi. А тут ще розперезалася сiльська влада, забираючи все пiд мiтлу. Лiтом перебивалися кропивою, iншими бур’янами, цвiтом акації, а коли наставала зима — майже весь час голодували.
Через багато рокiв, коли ми всi зiбралися бiля матерi, вона розказала нам про одну iз ситуацiй тих голодних рокiв. В один iз зимових вечорiв, мати щось варила в каструлi, а ми, дiти, сидiли на печi i чекали цiєї вечерi. Вона постiйно просила нас почекати поки те, що було в каструлi, звариться. Не дочекавшись вечерi, ми позасинали. Виявилося, що мати варила "пулики". Так у пас в селi називали камiнцi гравiю. щоб нас на деякий час задурити чи обманути той дитячий голод. Не дай Боже, нашим дiтям зазнати такої бiди.
Володимир Якович Марко
***
Село Малинці
Свiдчення Залевської Марiї Мойсеївни
Голод менi довелося пережити в селi Малинцях.
Причиною голоду було те, що 1946 рiк виявився надзвичайно посушливим, не було дощу. Але голоду не було б, якби не високi поставки, якi довелося виконувати людям, адже був забраний державою увесь хлiб.
Голод у нашому селi тривав протягом року. Точних даних про кiлькiсть померлих немаї, але вважаю, що загинуло близько 300 - 400 чоловiк, а, може, й бiльше.
Хлiбозаготiвлi проводилися насильницькими методами. Приходили представники влади до хати i, якщо селяни не хотiли добровiльно здавати хлiб, то починали скрiзь робити обшук: у стайнi, коморi, навiть у сiнi. Забирали все насильно, могли навiть заарештувати хазяїна хати. Хлiбозаготiвлi проводилися так, що людям не лишали зерна не те що на їжу, а навiть на насiння.
У мене було двоє малих дiтей хлопчик i дiвчинка. 3 60 соток ми зiбрали тiльки 150 кг пшеницi. 100 кг вiдвезли на держпоставку, а 50 кг залишили на прожиття. Спочатку ще можна було миритися, поки були старi запаси. Але з початком зими у селi почалося щось страшне. У кожнiй хатi був труп. Люди пухли вiд голоду. Молодшого сина врятувала коза. Наша сiм’я голод переживала не так важко, як iншi, тому що була й корова. Але доводилося довго збирати сметану, ховаючи вiд дiтей, сир, щоб винести на базар, продати i купити зерно на посiв. Одного разу, коли я прийшла на базар i розклала продукти, щоб продавати, з усiх бокiв налетiли змученi голодом люди, хапаючи руками все, що там було. Коли вони зникли, я побачила, що на стiйцi нiчого не залишилося.
На початку зими ще була картопля, яку чистили, а лушпиння викидали. Люди, якi вже вiдчули голод, приходили i те лушпиння пiдбирали. Потiм, як i всі iншi, ми почали ходити по продукти у Снятин, Славутич. Пiд час голоду я винесла з хати усi килими, вишитi сорочки, рушники, все, що можна було помiняти на харчi. В Славутичi речi мiняли на жом, iнколи на пшеницю. До Славутича добиралася довго, йшла пiшки, а додому принесла маленький вузлик жому. Жом мочили, потiм варили i пекли коржi, вiд яких опухали ноги. Одного разу пішов у Славутич мiй чоловiк, додому ж повернувся без нiчого, у нього вкрали усi продукти, до того ж ще й шапку та кожух.
Наприкiнцi зими було щось страшне: вже не було нiчого їсти, нiчого мiняти. Коли зiйцiов снiг, почали розкопувати гнилий жом дво-трирiчної давностi. Його варили i їли. Вiд такої їжi в людей пухли животи i ноги, вони не могли ходити.
Коли в полi та на городах почало зеленiти, збирали i варили лободу, кропиву, молоде жито. Щоб заробити на насiння, селяни йшли в Станiславську область, де копали людям городи, допомагали сiяти, доглядати худобу. За це їм давали трохи зерна. Моя сусiдка довго нiчого не їла. Коли я прийшла до неї i принесла трохи їжi, то вона уже не могла їсти, а лежала пухла, як колода, до обiду вона померла.
Багато людей не повернулося додому, однi померли по дорозi, iншi залишилися в чужих краях. Багато людей померло вiд того, що довго не їли, а коли приносили їжу, яаїдалися i теж помирали. Тодi було все дуже дороге. 50 крб. на той час були великi грошi i 50 крб. коштував 1 кг бандолiв. Коли з’явилися молоденькi яблучка, то люди з голоду не могли себе стримати, їли i вiд того багато померло. Мiй маленький син наївся падалого зеленцю, та ледве вижив, кiлька днiв лежав iз роздутим животом. У однiй хатi менi дали на обiд коржi з жому, вiд них потiм тиждень не могла ходити. По городах викопунали щойно посаджену картоплю. Коли з’явилися колоски жита, то опухлi люди ходили по полю i їли з них молоде зерно. До збирання мало що й залишилося. Потiм вже почалася молода картопля, у лiсi гриби, ягоди, людям стало легше переживати голод. Помалу вiн вiдходив. На осiнь зiбрали гарний урожай, так голод i минувся.
Марія Мойсеївна Залевська
***
Село Пригородок
Свiдчення Єлаш Надiї Миколаївни
Я народилася 1927 року в селi Атаки Хотинського району. Коли почався голодомор в 1946 роцi, ми з чоловiком та донькою переїхали до сусiднього села Пригородок, де проживали тесть i хвора теща. Людей на селi було досить багато, кожен з них виживав по своєму, адже на той час урожай овочiв та фруктiв на Захiднiй України був дуже низький. Для того щоб вижити, нашi люди ходили на Схiд мiняти одежу на борошно i картоплю. Якщо роздобули там бодай хоч трошки їжi, треба було ховати її, тому що приходили до хати солдати i шукали. Якщо знаходили, то забирали усе. Ми з чолокiком та батьком ховали в софу на котрiй лежала хвора мати. Коли до хати заходили, обшукунали усе i скрiзь, а софу не чiпали.
Я з сестрою чоловiка ткали килими i, наткавши бiльше чотирьох, носили на ринок до мiста Кам’янця-Подiльського на продаж. У селi було багато ткаль i кожного тижня жiнки чергувалися з походами на базар. Коли прийшов голод, то продавати ходили значно рiдше, а потiм перестали зовсiм.
У селi помирало багато людей. У той час померла й мати мого чоловiка. Щоб її вилiкувати, нам потрiбно було поїти її чашкою гарячого молока з содою. В сусiдки — тiтки Параски була корова, хоча в той час її дiйною назвати було важко, вона давала лiтру молока в день. Пiвлiтри я брала для дитини. Коли ж давала чашку молока матерi, вона вiдмовлялася. Та через два тижнi корову у Параски забрали солдати, а голод не закiнчувався. Моя донька плакала, просила їсти. Чоловiк працював на посту коло рiчки. Щоразу, приходячи додому, розповiдав як було важко пережити цей день зовсiм без їжi. Настала зима, снiг присипав навiть той бур’ян, з якого варили чай. Люди здирали з дерев кору i харчувались нею.
Я кожної ночi молилась, щоб Бог допомiг пережити менi i всім живим цей жах. Солдати щоразу приходили i вимагали їжi. Люди помирали, наче мухи. Жити ставало дедалi важче i гiрше. І здавалось, що жах цей нiколи не закiнчиться.
Надiя Миколаївна Єлаш
22.10.2007 р.
***
Село Рашків
Рашкiвчани эгадують.
Свiдчення Д’яволюк Надiї
Надiя Д’яволюк
***
Свiдчення Д’яволюка Онуфрiя
Рятувалися вiд голодної смертi з усіх сил. Я разом з своїми односельчанами ходив пiшки на ту сторону рiчки, у Тернопiльську область за харчами. З дому виносили все до останнього. Вимiнювали верiтки, рушники, хустки на продукти. Там люди не бiдували так, як у нас. Напровеснi переходили через днiстер по колiна у водi, бо лiд почав топитися. Я зi сльозами на очах нiс мiшок на плечах, де вiд простуди було 25 фурункулiв. Ми збирали з кагатiв гнилу картоплю на крохмаль i несли додому. Мама варила таку "сьорбалку" i дiти їли, щоб не померти з голоду. Мiй товариш, який був дуже хворий вiд голоду, номер на ходу — впав у потiчок. По сусiдству вимерла вся сiм’я i залишилась лише порожня хата. Весна рятувала великим врожаєм грибiв. Люди йшли в лiс по гриби. Эбирали, варили i їли всi. Коли почали орати, то до нас прийшов вуйко Пантелiй. Вiн попросив їсти. Мама всипала йому трошки "сьорбалки”, щоб поїв. Вiн повернувся додому впав i номер. Багато людей повмирало вiд завороту кишок. В той час нiхто не мiг нiчим наїстися. Лише їли, їли i їли б...
Онуфрій Д’яволюк
***
Свiдчення Мельника Артема
Я народився 1907 року. З малих лiт залишився сиротою, довелося зазнати багато бiди у життi. Воював з фашистами, був поранений. Повернувшись з вiйни до своєї сiм’ї зазнав нових бiд. Вдома було п’ятеро дiтей. Треба було всiх прогодувати. Рятував лiс. Я з малих лiт його добре знав. Знав кожну рослинку i деревинку. Цiлими днями i ночами "воював" у лiсi. Стерiг будь-яку дичину, щоб принести додому i нагодувати сiм’ю. Їли все: жаб i ящiрок, рiзнi корiнцi i трави. Рятували жолудi i гриби. Дня нас отруйних грибiв не було. Споживали всi, якi знаходили. У наших сусiдiв дiти здурiли вiд грибiв. Сини гавкали i танцювали, ревли i нявкали. Мама ходила кругом хати i вила по-собачому. Страшно було дивитися. Здавалося, що небо впало на землю...
Артем Мельник
***
Свiдчення Мельник Софiї
Я народилася 1908 року в селi Рашкiв. Голодна смерть ходила по селу. Багато односельчан помердо. Менi з чоловiком вдалося врятувати всю сiм’ю, а в нас було п’ятеро дiточок. Чоловiк приносив поживу з лiсу, а я ходила в Тернопiльську область. Переходили Днiстер, потiм iшли, а далi поїздом... Одного разу поїзд мало не вiдрубав ноги. Вимiнювали веретки, рушники, iнше на зерно та картоплю. До весни приховала трошки картопельки. щоб посадити. Виорали, посадили в землю картоплю. а на ранок її вже не було. Хтось iз сусiдiв випорпав. Жила в нашому селi дуже красива дiвчина Параска. Голод перетворив її на стару бабу. Дiвчина залишилася сама i довго голодувала. Знесилена нона пiшла до одного чолонiка Мирона в погрiб. Там за це її жорстоко побили. Повернулася дiвчина додому i померла. Наше село оповите лiсами. Саме лiс рятував односельчан вiд голодної смертi. Бо все, що бачили, те i їли. Жили з законом джунглiв: вижинав найсильнiший...
Софія Мельник