Національна книга пам¹яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років. Чернівецька область:
Статті, спогади, документи, списки жертв голодоморів. - Чернівці: Зелена Буковина. 2008.
С.-820-832. ISBN 978-966-8410-48-3
Частина друга
Голодомор 19146-1947 років у Чернівецькій області
Розділ 2
Свідчення громадян Чернівецької області, які пережили голод 1946-1947 років у Чернівецькій області
Хотинський район
Село Рухотин
Свiдчення Бранашка Iвана Семеновича
Я народився 1912 року.
Кожен у 1947-му намагався записатися на роботу в лiсництво. Там давали пайок хлiба, крупи, що вистачало прогодувати невеличку сiм’ю. Аби не здохли. Але не всiм щастя посмiхалося. Туди приймали тiльки фiзично здатних до важкої працi лiсоруба людей.
Пайок хлiба приносили додому, а з крупи варили прямо в лiсi сяку-таку сьорбадку. Щоб юшка була густiшою, додавали листя липи i трохи солi. Вариво перетворювалося на драглисту масу. Сьорбали її, не дочекавшись, поки остигне, пiдставляючи пiд ложки долонi, дмухаючи на гаряче.
Коли юшку варили, кожен по черзi бiгав до вогнища, аби помiшати її у казанку. Не стiльки помiшати. скiльки попробувати ложкою, чи варене. Бувало, так напробують, що в казанку десь-не-десь залишалися крупинки, а то все листя. Але не сварилися, не дорiкали одне одному. Вижити можна було тiльки у злагодi.
Одного разу бiля вогнища побачили чужого. Це був нiмий дiд. Здається, вiн був i глухий, бо що йому не говорили, дiд усе показуван на казанок i свiй рот.’Ложки в нього не було — i вiн обпiкаючи пальцi, витягав ними, а потiм трiскою крупинки.
Дiд був дуже брудний, в подертiй кожушинi, без шапки. Ноги вже спухли i вiн їх дуже шкрябав, певно свербiли. Майже нiчим не пiдкрiпившись, старий залишився ночувати коло вогнища. Коли ми прийшли вранцi, то побачили напiвобгорiлий труп. Умер. сидячи над вогнищем, упавши в грань. Навкруги смердiло горiлим людським м’ясом. Вiд чого усiм цiдий день було сумно, важко i млосно.
Лiсничий наказав кинути тiло на фiру i вiдвезти. Де його поховали, нiхто не знає i по сей день.
Іван Семенович Бранашко
***
Свiдчення Бранашка Пантелiя Iвановича
Я народився 1893 року.
Пiд горою в хатинi жили якiсь Фрасюки. Приїхали вони звiдкись i тут поселились. Нашi люди в голод пухли, вмирали, але здохлих тварин не їли. А це... у сусiда була стара-стара конячина. Боки протертi шлеями, блищали, як барабан. Копит не було. Пiдкiв на копитах теж не було, вiд чого роговиця на ногах потрiскалася, розпласталася, мов у верблюда. Бубки, струпи обсiли кобилу так, що завжди над нею гудiла хмара оводiв i мух.
Господар стриножив коняку i вона помахуючи хвостом та головою, тихо пофиркувала бiля потоку.
Як це сталося, нiхто не бачив, бо й не в головi було. Спутана тварина зiрвалась iз стрiмкого берега i впала на камiння. Увагу людей привернула эграя голодних псiв, що гризли мертну кобилу. Вона була здута, як гора, очi помутнiли, з морди точилася брудна шума. Навкруги стояв страшенний сморiд. Однак ввечерi дохлятини не стало. Я бачив, як Фрасюки гатили дохлятину сокирою. Жахливо хрустiли кiстки, чувся нетерплячий говiр i темнi тiнi увихалися з шматами конятини. А вранцi мiй i сусiдський пси принесли додому по одному потрiсканому, розпластаному копиту.
Пантелiй Iванович Бранашко
***
Свідчення Бранашко Любові Іванівни
Я народилася 1921 року.
Коли згадую 1947-й, голод — кров стигне в жилах. А тут ще й колективiзацiя. Вийду на свою ниву, впаду на землю, заплачу, бо пушками її перебрала. Яка була моя нивка? Ту землю хоч їж, така файна, оброблена. Тепер заросла лободою...
Тут здихаєш, а бригадир вийде на горб i кричить: "Любо! Печи малаї! Завтра на Хотинське поле!"
Спечеш той малай, поки пiшки дiйдеш з Рухотина пiд Хотин, той малай роэсипався, мукою став у торбi. Береш у жменю i сиплеш у рот.
Сапаємо до темноТ ночi, потiм добираємося до когось, щоб переночувати. Раз застав нас вночi серед поля проливний дощ. Темно - хоч у лице вдар. Взялися ми, жiнок з десять, за руки i йдемо полем. Враз як блиснуло — i ми за крок вiд себе побачили широку квадратну криницю без цебриння. Бог урятував нас, попередивши блискавкою. Пiсля того я важко перехворiла жовтухою.
На тiм боцi, у Вiльхiвцях, не було такого голоду. Там у колгоспi людям краще жилося. А у нас... Жили з того, що вкрав iз поля. Нашиєш злодiйських кишень, обкладешся шульками, як патронами, i втiкаєш поза лози вiд бригадира.
Дожилися — зi своєї ниви крадеш!
Любов Iванiвна Бранашко
***
Свiдчення Григораша Вiктора Леонтiйовича
Я народився 1936 року в селi Корнешти. Хто мав корову, тому в голод було легше вижити. З молоком варили усе: крупу, мелений жолудь, щавник, лободу, качани. Така їжа була малопоживною, а все ж рятувала людей. Худобину держали закритою подалi вiд стороннiх очей, щоб не вкрали. Викрадення корови означало голодну смерть всiй родинi. Злодiїв боялися. Бувало, що корову тримали в хатi, як члена сiм’ї.
Попiд хатою ходили iстрибки з уповноваженими, вимагали пiдписати зобов’язання на здачу державi стiльки-то молока, яєць, м’яса, зерна, вовни. Люди ховалися вiд них, як вiд татарiв. Сховалася i моя мама, а менi наказала, щоб я нiкого не пускав до хати. Дверi знаднору закрили на старий iржавий замок. Але вони їх штиками пiдважили, скинули iз завiсiв i вдерлися в хату.
— Де мама?
— Нема.
— Ну то пiдпиши ти цей папiрчик!
— Не буду пiдписувати!
Довго просили, погрожували. але я так i не пiдписав.
До нас у Корнешти забрiв чоловiк малинський. Обвiшаний торбами, вiн ледве пересував опухлi ноги, повертав до кожноТ хати, просив чогось їстiвного. Я бачив, як цей чоловiк, прямуючи до нашого подвiр’я, упав у шанець коло мосту i бiльше не пiднiмався. Ми, хлопчаки, боялися пiдходити до того мiсця. Десь аж через день до мертвого наблизився Богачик Онуфрiй Миколайович. Викопав на узбiччi дороги яму i без домовини похоронив покiйного. Могила пiсля того, рокiв два-три, ще виднiлася серед бур’янiв, тепер же усе зрiвнялося з землею.
Вiктор Леонтiйович Григораш
***
Свiдчення Лiсничої Марiї Костянтинiвни
Я народилася 1891 року в селi Рухотин. у 1947 роцi з подiв. з погребiв забрали все, що можна було їсти, навiть часник. Що робити? Варили лободу, кропиву, липове листя i їли без хлiба. Як глянеш на лили — однi краки голi серед лiта. Липове листя було не терпке, добре на смак.
Декотрi товкли кукурудзянi качани, жолудi мололи на жорнах i пекли такий хлiб, вiд якого дуже болiло черево, i люди помирали. Уже нiде нiчого не було.
Навiть равликiв не знайдеш, усiх визбирали. Як поставимо в горщик варити, вони як починають пищати... але їли, що поробиш!
Скойок на рiчцi теж не було, весь днiстер зачистили. Пам’ятаю, як одна жiночка, не наша, днювала й ночувала на Днiстрi. Лiзла у воду, збирала скойки, на вогнi пекла їх i цим рятувала себе. Одного разу вона заснула бiля вогнища, а чоловiк з Рухотина украв у неї ту мiзерну здобич. Жiнка через кiлька днiв померла.
Люди спали на соломi, бо все мiняли на муку, на квасолю, хто на що мiг. Ішли у Вiкно, до Кiцманя. Звiдти поверталися берегом Днiстра, а нашi iстрибки грабували, здирали з плечей напрошенi огузочки.
Дехто добирався аж до Снятина за жомом. Иого там було багато. але увесь гнилий, бо давнiй. І в цю смердючу масу лiзли. переступаючи через людськi трупи, набирали тiєї кислицi у торби i несли додому. Ішли пiшки, адже їхати не було чим. Конi, вiзок — усе забирали в колгосп.
З жому пекли палянички. Вони були такi кваснi, як оцет, смердючi. Ме їли, бо треба було вижити... Треба було ви-жи-ти!
Марiя Костянтинiвна Лiснича
***
Свiдчення Слободян Олени Климентiївни
Лиш випаде перший снiг — i в Берегомет на заготiвлю кубометрiв. дуже надоїдав нам той Берегомет. Їети немає що взяти, десять коржiв — i це на тиждень. деколи там давали пайок, аке як норму виконаєш.
А одяг!..
Сардак дiрявий, спiдниця, короткi вовнянi панчохи, постоли iз свинячої шкiри. Ішли пiшки. Як розпустить — кругом вода. Постоли намокнуть, стануть м’якими, розтягнуться, фльосканцi — не постоли! Ноги так намокають, бiлi стають, як у мерця, аж свiтяться.
Ночували надворi, бiля вогнища. Інколи, як змилуються, приймуть у барак. Одного разу ми заснули бiля вогнища, снiг присипав нас. Вранцi посхоплювалися — тiльки темнi мiсця чорнiють, де ми спали, а навкруг снiг.
Не пiшла би на цю заготiвлю, та в тюрму посадить. Он Тiца Дмитро, Харлапiй Печеряга другий раз не пiшли в Берегомет, приїхали в погонах, арештували i дали рiк тюрми.
Де ходить тi "колядники", зразу ж дають знати пси. Знiмається такий гавкiт, аж страшно. Істрибки. уповноваженi дуже не любили їх, бувало, вбивали прямо на порозi, якщо пес не пускав до хати.
Одного разу чуємо, як на кутi Майдакiвцi дуже гавкають собаки. Значить iстрибки ходить, шукають м’яса. Нам теж минулого року пригрозили: якщо не здамо 40 кг м’яса, заберуть козу. А нона, Мiлка, у нас одна, замiсть корiвки.
Що робити?
Думаємо, поки вони обiйдуть дорогою. ми встигнемо десь козу сховати. Темно, боїмося свiтло свiтити.
Надумали висадити її на пiд, адже нiхто не догадається там шукати козу! Тiльки це рiшили, а вони уже йдуть окопом. Не дорогою пiшли, а напрямки. Двоє доходить до плоту, бачу, що лиш цигарки свiтяться.
Мама Пiня по драбинi виштовхує козу на пiд, а я закладаю дрючком дверi, поки намацала, куди сунути, - iстрибки на порозi. Якось встигла. Вони б’ють кулаками у дверi, а я нiби не можу вiдкрити...
Чую, що коза уже на подi. Дверi вхiднi розпанахались, влiтають до хати i до нас:
— Давай план м’яса! Родiна требує! Нема? Козу берем.
— Здохла коза.
— Як здохла? Учора ще мекала коло курника?
— А увечерi здохла.
Шукають, шукають — нема! І в курник заглядали. Котрийсь ступив на щабель драбини, але махнув рукою: кози по щаблях не лазить.
Сердитi, вийшли усi на подвiр’я, з пiдозрiнням ще оглядаються, чи не появиться з-за плоту коза.
Бачу, мама молиться: "Слава тобi Боже! Мiлка врятована!" Я собi за нею шепотом: "дякую Всевишньому, що зберiг нам годувальницю".
Але... Істрибки лиш за фiртку — а коза на подi: "Ме-е-е-е-е!"
Я застигла на мiсцi, бачу, вертаються...
Падаю на порозi, не пускаю їх до хати. Мама голосить у сiнях. Не впросили, не вмолили їх. Переступили через мене, чула, як ловили козу на подi, трохи стелю не провалили. Спустили нашу годувальницю на землю, як не впиралася — потягнули на м’ясо...
Олена Климентiївна Слободян
***
Свідчення Слободян Санди Петрівни
Я народилася 1901 року.
Енкаведисти з істрибками у 1946-1947 роках забрали все, що можна було забрати. Коли прийшли останній раз, я встигла заховати огузок пшенички з кукілем у вербове дупло. потім, як уже стихло, вночі перенесла до хати, висипала в жерстяну коробку, щоб миші не гризли, і замастила у стіні, затинькувала глеєм, а зверху - вереточку.
Така рада! Хто додумається, де зерно?
Та ось лихо, знову принесло тих, у козирках. Надійшло повна хата, усі із штиками.
А мені хоч би що! Сміюся собі!
А їх злить.
Старший кричить: "Скот вонючий! Что ржешь?"
"Я скотина?-кажу.-Хоч саму беріть на курмей, все рівно нічого не знайдете".
Енкаведист визвірився: "Ну и что! Возьмем, как теленка, на убой!"
Справді, заарканили мене на мотузку за шию і ведуть до сільради. Іду, люди сміються, істрибки регочуть: "Парашютистку поймали!"
Та чую ззаду один кричить: "Товарищ капитан, а я нашол под ковриком в стене!"
Не вірю своїм очам - солдат держить жерстяну коробку, а із дірочки від штика сиплеться пшеничка...
Мене зразу ж пустили, а я заплакала. Гірко заплакала! Не тому, що забрали останній хліб, а від образи і приниження.
Санда петрівна Слободян
***
Свiдчення Слободяна Василя Матвiйовича
Хто мав яку худобину, корову, в госпоДарствi, у 1947-му врятувався. Буди такi, що спродали все, аби менше об’їдало. Тiльки дуже сутужно їм доводилося, щоби вдержатися на цiм свiтi,
У мого тата Матея була гарна корова — Кукла. Ми її так шанували, що вона нас розумiла, як людина. Давала повну дiйницю, по рубчик, молока, а сметана на гладущах ловилася — хоч ножем рiж, така густа.
Нiхто того дня й не сподiвався, що лихо трафить у хату. Побачили, як вони уже були на подвiр’ї. Пес урвався з прив’язу — і до них. Енкаведист Зеленцов почав кричати: "Сейчас застрелю! Сукин сын! Хазяйка, слышь!" Якось вгамували пса.
Вдерлися в хату, почали вимагати нових поставок — прядива, сiм’я, цибулi. Уповноважений вiд райкому партiї Вишневський уже щось пише. А помiчник по заготiвлях, наш таки з села, уже виводить Куклу з двору.
Я вилетiв на двiр. Чую, що мама голосить ззаду. Крику на цiлий куг.
Вчепився за руку помiчника, а його нiби гадина вкусила, роэсердився дуже, вiдкинув мене. Я схопив Куклу за хвiст. Корова стала, вперлася. намагаючись лянути на мене, що з нею хочуть робити.
Враз мене щось сильно обпекло по головi й плечах: прут змусив випустити хвоста з рук. Я впав на землю, верещав голосно. Сусіди злякано заглядали з-за плотiв, боялися грабителiв.
Коли все втихомирилося, довго ще чув жалiбце, стихаюче мукання нашої рятiвницi i тихе голосiння мами, нiби над покійником.
Василь Матвійович Слободян
***
Свiдчення Чорної Любовi Iванiвни
Я народилася 1921 року.
Мiй дiд першим вступив до колгоспу: боявся, що запроторять у Сибiр, "до бiлих ведмедiв", як вони казали. Багатьох iз села забрали — i по сьогоднишнiй день! Кажуть, у Кам’янцi держали їх, у товарних вагонах, цiлий тиждень, не одного викинули мертвого під ліс.
А дiд мав пару гарних коней, вiзок, плуг, борону, кошницi повнi кукурудзи. Усе це, забрали зразу ж, ще й вiн сам припроваджував у колгоспну конюшню. Прощався, цiлував коней, як колись бабу, та плакав. I недарма!
Конi були нiвроку, а попали у руки iстрибковi Мандарiю. Вiм був "сищик", тобто стукач, доносив усе на людей оперуповноваженому НКВД Зеленцову. І скiльки Мандарiй не їхав повз нашу обору, конi за звичкою намагалися повернути у рiднi ворота, а iстрибок молотив коней важким дрючком. Кажуть, до того домолотився, що пробив одному коневi черево i вiн здох, а другий кiнь ослiгi на одне око, з бiльмом ходив.
У хатi не залишили й зернини. На подi — хоч яйця качай! Сидимо у хатi, загасимо каганець i трясемося: загавкас пес — їх повна хата! Однi п’янi, штирхають штиками у пiч, у стiни — шукають ще чогось!
Нема — беруть на цiлу нiч у сiльраду i замерзаєш там у хоромах до ранку, пеки викличуть у кабiнет. Мучать, мучать, я наплачуся i мене вiдпустять, бо мала дитина кричить у пазусi.
А то сидимо, чуємо, по стелi хтось ходить, як нечистий. Шукає щось. Перемовчимо — з цим i минеться.
Заховали у кущах пiд горбом мiшечок з кукурудзами-теребухами. Як на зло, там вiвцi паслися i почали гризти. Сусiд побачив перший i украв мiшок.
Добре, що настала весна і з землі почала пробиватися перша зелень - щавель, молода кропива, потім лобода. На цьому й вижили.
Любов Іванівна Чорна
Свідчення очевидців по селу Рухотин записав Степан Іванович Бранашко, вчитель української мови та літератури Рухотинської ЗОШ.
***
Мiсто Хотин
Свiдчення Тарасковської Надiї Родiонiвни
Я народилася 1 сiчня 1927 року у мiстi Хотин. Пережила голодомор 1946-1947 рокiв.
Люди не мали що їсти, тому iшли на страшнi вчинки. Вони їли мишей, щурiв та котiв. У моїй сiм’ї був домашнiй улюбленець — пес, якого ми всi любили i тримали у будинку, щоб його нiхто не з’їв. Та все одно в один день вiн зник. Потiм дiзнались, що у сусiдiв також пропав собака. Мабуть, їх з’їли голоднi, доведенi до крайнощiв люди.
Менi мати розповiдала, що неяодалiк вiд нас, в однiй сiм’ї зварили свого сина, якому був рiк, i з’їли.
Я i моя сiм’я вижили тiльки тому, що ми вночi крадькома йщли на поле i эбирали по зернинi ячмiнь.
Менi боляче эгадувати про тi страшнi часи. І дай Боже, щоб це нiколи не повторилося.
Надiя Родiонiвна Тарасковська
***
Село Шилівці
Свiдчення Кобилiс Ганни Митрофанiвни
Я народилася 1920 року в селi Шилiвцi Хотинського району. Була свiдком жахливих подiй 1946-1947 рокiв. В сiм’ї нас було четверо: я, мiй чоловiк i двоє дiтей.
1946 рiк був неврожайним, але того збiжжя, що вродило на наших полях, вистачило б щоб не допустити до голодомору. Однак пiд тиском Москви з України, в тому числi i з Хотина вижимали все, що тiльки можна було.
Я була безробiтна, сидiла вдома з дiтьми, а чоловiк ходив по паймах, заробляючи хоч якусь копiйку. Але справи йшли дедалi гiрше. Робота закiнчувалася, грошей не було. Мусили їсти те, що в нас не забрали хрущовськi пси. Дiти плакали, пухли з голоду. а я це мала що їм дати їсти. Та, якось мусили виходити iз положення. Ходили по городах i эбирали картоплю, потiм варили з неї юшку. Було трошечки грису, з якого пекли паляницi, трохи закопано зерна. Копi настали скрутнiшi часи, чоловiк вiдкопав його i я приготувала чудоку їжу, у нас усiх було маленьке свято. Все ж таки, ми пережили цi сiрашнi роки. І за це дуже вдячнi Боговi, адже багато людей їх не пережило.
Ганна Митрофанiвна Кобиліс
***
Село Ширiвцi
Свiдчення Балук Марiї Мефодiївни
Я народилася 1926 року в селi Ширiвцi Хотинського району.
Пiд час голоду, восени 1946 року, я важко перехворiла на тиф, випало майже все волосся.
Наша сiм’я була заможною. Мiй батько, Лазар Мефодiй Миколайович, 1902 р.н. за румунської влади був примарем (голова сiльської ради) та членом румунської партiї ”Залізна гвардія", мав багато поля. За це нас мали виселити до Сибiру, ще в 1940 роцi, але з незрозумiлих причин цього не зробили. Сiм’я наша була невеликою: батько, мати, я та молодший брат Сидiр 1933 р.н. Мали ми корову, вола, овець та пару коней. Конi забрали в рахунок незданого зерна, за планом батько мав здати 2 тонни. Восени 1946 року вже орали поле, запрягши корову та вола. Незабаром вола викрали, а батько в лiсi знайшов лише його голову та ноги, хто це зробив не вiдомо. Дочекавшись до весни, боронували вручну, впрягалися я та батько, так як корова була тiльною. Чоловiкiв дуже мало було в селi, тож в основному важку роботу робили жiнки.
Найбiльше надокучали iстрибки, якi приходили майже кожного дня. Батько спочатку думав, що здаєть зерна скiльки эможе i все. Та вони забрали зерно, конi, вимагали здавати кожного дня молоко, пiзнiше i овець. Батько все терпiв, пам’ятаючи про заслання до Сибiру.
Коли почали створювати колгоспи, люди йшли до них з не дуже великим бажанням. Я вiдпрацювала багато рокiв не за грошi, а за "виходи", на якi отримувала грами зерна.
У нас по сусiдству жила вдова Шевчук Василина, вона вихонувала чотирьох дiтей, ми як могли допомагали, та все одно молодшi двiйнята Василько та Оксанка, яким було по 2 рочки, померли.
Господи, не допусти цього нiколи, щоб ви, дiти, не бачили, який то страх i жаль дивитися на спухлу вiд голоду дитину.
Марія Мефодіївна Балук
***
Свiдчення Стояв Марiї Арсснiївни
Голод забрав моїх сестричку i братика.
Я народилася 12 червня 1936 року у селi Ширiвцях Хотинського повiту. Батько мiй Арсенiй Захаронич Стоян 1908 року народження у червнi 1941 року був мобiлiзонаний у Червону армiю i направлений у понтонно-мостовий батальйон, з яким вiдступав аж до Днiпра. А потiм за наказом Сталiна i Мехлiса його, як i всiх захiднякiв, зняли з фронту i вiдправили у Нижiiй Тагiл, де вiн працював на залiзницi. Мав виразку шлунку i в 1943 роцi там помер.
Мама Василина Степанівна Стоян, народжена 8 листопада 1917 року, залишилась iз чотирма малими дiтьми. Старший Тодоско був 1934 року народження, я з — 1936-го, Сяня — Олександра — з 1938-го i брат Василько з 1940-го року.
Коли батько помер у Нижньому Тагiлі, ми одержали похоронку. Мама пiшла з нею в райсобез i нам виплатили за батька грошi. Ми купили за тi грошi корову. І певний час жили бiльш-менш терпимо, але в 1946 році була велика засуха, хлiб не вродив, картопля теж. Голод пiдбирався до кожної хати. Ми зарiзали корону, бо нiчим було годувати. Зиму якось пережили, а весною 1947-го знону голод почав нас брати за горло. Мама почала їздити н Станiславську область, де не було такої бiди, везла туди килими, хусгки, вишитi сорочки i мiняла на зерно, бороiiiно та картоплю. Нас на час вiд’їзду, залишала на бабусю. Але одного разу бабуся пiшла в село Берестя Ноноселицького району, до сносї доньки Софiї, яка лежала опухла вiд голоду. Її чоловiк Володя турбувався про неї, поки сам не помер. Коли вiн був живий, роздобував якусь їжу, приносив дружинi, а сам не їв.
В цей час мама лишає нам один чавунчик сухого жому i каже менi:
— Запарюй, Марiйко, його гарячою напою i їжте, поки я повернуся i щось привезу.
Взяла нона з собою Тодоска i поїхала в Станiславську область. Влаштувала його н якомусь селi пастухом. Та жiнка потiм допомагала нам чим могла.
Я лишилась сама з Сянькою i Васильком. Нi я, нi нони того сухого жому не могли їсти. Пройшов день, чи два, одного ранку я встаю i до сестрички:
— Сяню! Сяню, прокинься!
Вона не ворушиться. Мовчить. Я згадала маминi слона, якi вона колись казала: "О ти така холодна, як мрець". Я поклала руку на Сяню, а вона холодна, як лiд. Була вже мертва. А красива ж була дiвчинка... Я плачу, І до Васi, а нiн голову в подушки, а з рота вже пiна йде — через кiлька хнилин i вiн помер.
Я вискочила з хати, побiгла до сусiдки Дарини Боднарюк. Кричу їй, що Сяня i Вася померли. Вона каже: "Бiжи до своєї тiтки, бо в мене своїх семеро, стережу, щоб не повмирали”. Я побiгла до тiтки, нона прийшла, перехрестила їх.
— Слава Богу, — каже, — що повмирали! Не будуть мучитись!
Вдумайтесь у цi слова. Ми поклали їх на ланку, а вошi по чолi такi лазили, як бiб. Я просто долонею їх згортала. Замотали ми мертвi тiла у веретку, поклали на воза, вiдвезли на цвинтар i похонали у неглибокiй ямi.
Через декiлька днiв повернулася мати i разом з бабусею вiдкопали їх, поклали обох у дерев’яний ящик i перепоховали.
Брат Тодосiй пережив весну i лiто 1947 року в Станiславськiй областi. Ми з мамою пережили цей голод, дякуючи тiй жiнцi, в якої Тодоско був пастухом. Вона допомагала нам зерном i картоплею. Так ми дочекались нового урожаю.
Пiзнiше мама вийшла замiж за Крячкова Миколу Михайловича,
1920 року народження, iнвалiда вiйни. Я його не любила, просто ненавидiла, ревяувала до батька, який не повернувся з трудармії.
У мене була тiтка Докiя Якiвна Григорчук, яка в 1940 роцi поїхала на Донбас, а коли почалася вiйна, влаштувалася в "Мостобуд" i всю вiйну пропрацювала в цiй органiзацiї кухарем. Казала, що дiйшла з "Мостобудом” аж до Берлiна. Пiсля вiйни вона поселилася в Чернiвцях i забрала мене, Тринадцятилiтню, до себе. Послала на тримiсячнi курси лiкнепу, а потiм влаштувала у кондитерський цех ученицею. Коли ситуацiя з продовольством полiпшилась, я влаштувалась на третю панчiшну фiбрику запарщицею. Потiм пройшла курси шоферiв i поїхала зi своїм чоловiком Іваном на цiлину. Коли повернулися додому. влаштувалася водiєм у Чернiвецькому АТК i працювала до виходу на пенсiю. Эгадуючи голод 1946-1947 рокiв, мороз бiгає попiд шкiрою. а сльози застряють у горлi. Не дай, Боже, нiкому в свiтi пережити те, що випало на нашу долю.
Марія Арсеніївна Стоян
01.12.2007 р.
Примітка
В цілому по Хотинському району зібрано 43 спогади. Ми публікуємо 40. Не рпубліковані спогади Кобильник Зінаїди Григорівни з Атак, Конькова Митрофана і Мандатія Василя Тимофійовича з Клішківців через те, що в них повторюються загальновідомі факти, немає конкретних епізодів про пережите в роки голоду.