Головна » Статті » Ботушанський В. М. |
Європейські етноси і формування національного складу населення Хотинщини
Матеріали Міжнародної наукової конференції „Роль націй і народів у формуванні історико-культурної спадщини Хотинщини” (жовтень 2003 року). Європейські етноси і формування національного складу населення Хотинщини. Сліди появи людського життя на території східної Буковини, колишньої великої Хотинщини (3736 кв.км), простежуються вченими дуже давно – щонайменше 300 тис. років тому: від первісного людського стада до родової, сусідської общин і племен різних археологічних культур. Виявлено тут також матеріальні релікти скіфів, сарматів, гуннів, аварів й інших народностей. Та з середини І тис. н.е. тут постійно і незмінно проживало слов’янське, давньоукраїнське, русинське, українське населення. Це підтверджено численними археологічними матеріалами, писемними джерелами. Населення Хотинщини входило у свій час до складу Київської Русі й Галицько-Волинської держави, тобто впродовж більше 800 років було складовою частиною єдиного безперервного давньоукраїнського етнографічного масиву. Принаймні, в слов’яно-молдавських літописах зазначається, що, коли в край прибув молдавський воєвода Драгош, він уже застав тут русинів. І лише після включення цієї території до складу Молдавського князівства молдавські господарі (князі) заохочують заселення тут молдаван, роздають молдавським вельможам українські села, у т.ч. й деякі запустілі після татаро-монгольського нашестя. На кількісний, національний і соціальний склад населення краю серйозно впливали численні війни, які вели між собою європейські держави Польща, Молдавія, Туреччина і її васал -- Кримське ханство, Росія, Австрія, спричиняючи тут грабежі, руйнування, винищення чи захоплення в полон населення. Особливо багато населення загинуло чи втекло з краю під час Хотинської війни 1621 р. Під час наступних воєн чимало мешканців утікало у більш безпечні місця. Негативно позначалися на чисельності населення й кризові явища в економіці, занепад господарства, страшні пошесті (як, приміром, чума 1676 р.). Водночас при погіршенні становища людності в сусідніх державах, посиленні там феодальної експлуатації, населення Хотинщини поповнювалося біженцями із сусідніх земель, особливо з Поділля, Галичини. Так, після придушення селянсько-козацького повстання 1703 – 1704 рр. польськими військами на Правобережжі сотні козаків, селян, рятуючись від розправ, переходили на правий берег Дністра. Хотинський і сороцький пиркалаби навіть надали допомогу біженцям. На вимоги польського короля і магнатів видати останніх молдавський господар відмовився це зробити. Приваблювала Хотинщина і втікачів-кріпаків, бо тут феодальні повинності були легші, ніж, приміром в Польщі, Росії. А після відомої Ставчанської битви 17 серпня 1735 р. і повернення російської армії з Молдавії додому російські офіцери захопили і забрали з собою чимало місцевих селян, щоб зробити їх у своїх помістях кріпаками. Скорочувалося населення краю і під час російсько-турецьких воєн 1768 – 1774 рр., 1806 – 1812 рр. Після приєднання Хотинщини до Росії тут на сто років припинилися війни, що сприяло інтенсивному росту народонаселення – майже в 10 разів. За переписом 1897 р. у повіті воно становило 307532 чол., або 14 % населення Бессарабії. Інтенсивно зростала й чисельність населення повітового центру – міста Хотина: з 3,5 тис. чол. у 1819 р. до 7,9 тис. у 1828 р., 13,1 тис. у 1856 р., 21 тис. у 1867 р., 23,2 тис. у 1890 р., 31,8 тис. у 1902 р. Щоправда, наступні війни – Перша і Друга – як також придушення Хотинського повстання румунськими загарбниками у 1919 р., втеча населення за Дністер, сталінські депортації, еміграція теж істотно вплинули на скорочення населення. Так, під час Першої світової війни, з Хотинського повіту було мобілізовано до царського війська 45 тис. чол., з яких багато загинуло; під час Хотинського повстання вбито румунськими карателями понад 11 тис. чол., втекло за Дністер до 50 тис. чол. (частина повернулася, частина репресована в СРСР); під час Другої світової війни в радянські війська забрано з колишнього Хотинського повіту до 50 тис. чол., з яких загинуло 14366 чол., розстріляно 976 мирних жителів, чимало загинуло в концтаборах (у Хотині до 2 тис., у Сокирянах 1798 чол.). Прикро, але нині у Хотині мешканців у 2,6 раза менше, ніж на початку ХХ ст. Та й у 4 східних районах колишньої Хотинщини картина народонаселення не надто оптимістична: 1979 р. – 275 тис. чол., 1989 р. – 279 тис., 2001 р. – 257 тис. Хто ж, які етноси заселяли цей благодатний край впродовж століть? Їх було немало, але протягом багатьох століть українці, як автохтонне населення, завжди становили тут переважну більшість. Молдавський літописець ХVІІ ст. Мирон Костін писав, що волості Чернівецька і Хотинська, половина Яської, половина Сучавської є цілком руські, тобто заселенні русинами (українцями). Про український характер Хотинщини писав і Д.Кантемір. Крім автохтонів, число українців у краї поповнювалося також після приєднання повіту до Росії за рахунок втікачів з турецьких володінь, а також втікачів-кріпаків з українських і російських губерній. У середині ХІХ ст. (1848 р.) у 3-х волостях південно-західної частини повіту – Грозинецькій, Клішковецькій та Новоселицькій -- з 30,2 тис. мешканців 25730, або 85,1 % становили українці, 3605 (11,9 %) – молдавани, 351 (1,1 %) – росіяни, 120 (0,4 %) – євреї. Царські власті не визнавали українців як окремий народ, а під назвою „малороси” подавали їх при переписах разом з „великоросами” і „білорусами” – загальним числом (у 1897 р.) 183109 осіб, або 59,5 % усього населення Хотинщини. Зважаючи на те, що білорусів у краї було вкрай мало та виокремивши приблизно росіян (3244 старообрядці, приблизно четвертина (за даними історика В.І.Жукова) мешканців Хотина – 2145, та більшу частину дворян – 2335) – всього близько 7 тис. осіб, отримаємо чисельність українців – приблизно 176 тис., або 57 % усього населення повіту. Зазначимо, що у суто українській частині повіту (88 сіл) українці становили абсолютну більшість, зокрема у волостях Грозинецькій (13 сіл), Клішковецькій (6), Рукшинській (8), Данковецькій (11), Кельменецькій (19), Романківецькій (13), Сокирянській (18). Переважна більшість українців була зайнята у сільському господарстві. Другою корінною групою населення Хотинщини були молдавани, які розселяються тут – з ХІV ст. Вони проживали переважно в селах південно-східних волостей повіту, зокрема у Новоселицькій (17 сіл), Сталінештській (15), Липканській (22), Бричанській (20), Єдинецькій (20) – всього у 1897 р. 73303 особи, або (23,8 %). Займалися в основному сільським господарством. Третьою за чисельністю групою населення краю були євреї. Їх розселення в краї почалося з початку ХІХ ст. І, особливо, після 1812 р. Вони частково прибували з Іспанії, а в основному з Німеччини, Польщі (власне, з Галичини), Поділля. За урядовим розпорядженням частина євреїв повинна була жити в селі у спеціальних колоніях (їх в Бессарабії було 16) і обробляти землю. На Хотинщині існувала тільки одна така колонія у селі Ломачинцях, але, фактично, земля там здавалася євреями в оренду, інколи й зовсім не оброблялася, або вони наймали когось замість себе для обробітку. Єврейське населення займалося в основному торгівлею, монополізувавши фактично цю галузь, почасти євреї були власниками дрібних ремісничих закладів, підприємств, власниками, орендарями чи управителями поміщицьких маєтків. Вони концентрували у своїх руках значні капітали. Найбільше євреїв проживало в Хотині (9227 чол. у 1897 р.), а також у містечках, і лише окремі сім’ї – у селах. Їх число зросло у повіті з 1 тис. на початку ХІХ ст. до 47950 осіб (15,6 % усього населення) у 1897 р. З початку ХІХ ст. і особливо після російсько-турецьких воєн 1806 – 1812 рр. і 1828 – 1829 рр. у повіті оселилося чимало російських старообрядців, зокрема в Хотині, селах Грубні, Білоусівці, Вітрянці, займаючись землеробством, особливо городництвом та садівництвом. Після 1848 р. частина старообрядців Хотинщини переселилася в австрійську частину Буковини, де для них було більше свободи і де було засновано Білокриницьку митрополію. Та крім цієї специфічної категорії російського населення, сюди прибували й росіяни „в поиске счастья и чинов” як представники панівної нації на державну службу, як чиновники різного рівня, урядовці, начальники, судді, адвокати, духовенство, освітяни, а також як землевласники – дворяни, підприємці, купці та ін. Росіяни (як також зросійщені українці та білоруси), яких в краї було порівняно небагато і які разом з старообрядцями становили близько 7 тис. осіб, або 2,3 % усього населення, послідовно здійснювали урядову політику „обрусения края”, школу зробили „рассадником русского языка и руського духа”. З 1834 р. все державне, суспільне, громадське життя остаточно переведено на російську мову: діловодство, судочинство, нотаріат, поліцію, місцеве урядування, освіту, бібліотечну справу, вивіски і т.д. Та, очевидно, це і було однією з основних причин низького рівня освіти населення краю. У 1897 р. рівень письменності складав тут усього 10,9 %, у т.ч. серед чоловіків – 11,1 %, серед жінок – 3 %, щоправда, серед населення Хотина – 26,1 %. У повіті оселилося і певне число поляків, особливо у Хотині. Причини їх появи різні. Зокрема, чимало їх втекло сюди від переслідувань після придушення царськими військами польських повстань 1830 – 1831 рр. та 1863 – 1864 рр. Крім Хотина, вони оселилися у селах Нелипівцях, Марківцях, Балківцях, Вовчинці, Бульбоці, Михайлівці, Ломачинцях, Тирнові та ін. Деякі польські магнати Правобережної України купували на Хотинщині маєтки збанкрутілих поміщиків, призначаючи туди своїх співплемінників-поляків економами, управителями, наглядачами тощо. Польське населення було зайняте у сільському господарстві, ремеслі, торгівлі, почасти в освіті, охороні здоров’я, судочинстві та ін. Станом на 1897 р. поляків нараховувалося в повіті 2192 особи, або 0,7 % усього населення. Австрійський підданий Федір Рафалович ще до аграрної реформи 1868 р. в Бессарабії скупив на Хотинщині 10 поміщицьких маєтків площею 12,7 тис. дес. і 1861 р. побудував цукровий завод у с.Ставчани, а 1866 р. – у с.Зарожани. Для цього масштабного будівництва і обслуговування підприємства він запросив 130 німецьких спеціалістів (з сім’ями), для яких при заводах побудував 3 селища. Цим фактом і обумовлена в значній мірі поява у повіті німецького поселення, яке у 1897 р. становило 670 осіб (0,2 %), з них у Хотині – лише 23, решта -- у вказаних селах. З ХVІ і особливо з ХVІІ ст. у національний склад населення краю помітно „вплівся” турецький елемент – чужий щодо мови і релігії стосовно місцевого населення. Але ж відомо, що завойовники ніколи не запитували згоди у підкорених народів щодо свого поселення. Особливо помітним був турецький прошарок у Хотині – досить благоустроєному на той час місті. Це військові, торговці, власники підприємств, землевласники. Деякі з останніх навіть давали своїм селам „іменні” назви: Кишло-Неджімове (нині Оселівка), Кишло-Замжієве (нині Подвір’ївка), Кишло-Салієве (нині Подвірне). Після приєднання повіту до Росії майже всі турки звідси виїхали. Принаймні, у 1897 р. їх нараховувалося в повіті всього 22 особи. Покинула край також більшість греків і болгарів, яких на час перепису 1897 р. зафіксовано відповідно лише 15 і 10 чол. Десь ще за часів правління молдавського господаря Олександра Доброго (1400 – 1432 рр.) у Хотині і почасти у містечках краю почали селитися вірмени. Вони прибули сюди в основному з Галичини, займалися здебільшого торгівлею, були службовцями, управителями маєтків, поміщиками, власниками тютюнових фабрик, цирульниками (перукарями). У Хотині за їх кошти було збудовано католицький костел. Однак, з часом, число їх скорочувалося і у 1897 р. нараховувалося всього 17 осіб. Незначну частину населення становили в краї цигани. Це особливе плем’я почало прибувати сюди ще десь з 1417 р. З часом попало в стан рабів, з 1818 р. – у кріпаки (в основному у маєтках Кантакузіно), з 1861 р. особисто звільнені. Були зайняті в скотарстві, ремеслі, як музиканти, жінки – в гаданні та жебракуванні. В кінці ХІХ ст. їх числилося у повіті всього 108 осіб. Кожен із етносів краю належав до певного віросповідання. Приміром, українці, молдавани, росіяни, білоруси, цигани належали до православного віросповідання, становлячи переважну більшість населення – 252 638 осіб, або 82,1 % (1897 р.). Другу за чисельністю групу віруючих становили іудеї – 47893 (15,6 %), до якої належала абсолютна більшість євреїв (лише 57 євреїв зараховано до інших віросповідань). У краї нараховувалося також 3252 (1 %) римо-католиків (в основному поляки, німці, зарубіжні громадяни), майже стільки ж – 3244 (1 %) російських старообрядців, 360 протестантів (німці), 64 мусульмани, 81 – інші віросповідання. Впродовж століть абсолютна більшість населення краю була зайнята у сільському господарстві і проживала у селах, незначна частка – у ремеслі, торгівлі. Але поступово зайнятість в останніх галузях поступово зростала. Станом на 1897 р. селяни у повіті становили 232715 чол., або 75,7 % населення, міщани (жителі міст) – 62320 (20,3 %), дворяни – 2335 (0,8 %), духовенство (1,8%), решта – інші верстви 3113 (1 %). Як бачимо, навіть у кінці ХІХ ст. повіт залишався переважно аграрним краєм. Звертає на себе увагу помітне число іноземних громадян, що може свідчити про більш-менш широкі зв’язки краю із зарубіжними країнами. Отже, впродовж багатьох століть українці становили переважну більшість населення краю. Друге місце займали молдавани, що оселилися з ХІV ст. Ці два етноси тривалий час займали тут домінуюче становище. Однак, внаслідок міграційних процесів, національний (як і соціальний, релігійний) склад населення дещо змінювався, особливо у Хотині і містечках. Одні етноси кількісно і відносно скорочувалися (турки, греки, болгари, татари, вірмени) інші (євреї, росіяни) зростали. Число українців чисельно хоча і зростало, але відносно зменшувалося внаслідок зростання питомої ваги прибулого населення (євреїв, поляків, росіян та ін.). Особливо змінювався національний склад населення міста Хотин. Так, українці у місті становили у 1844 р. 15,1 %, 1862 р. – 43,4 %, 1897 р. – 21 %; росіяни відповідно: 13,1 %, 9 % і 24,8 %; євреї відповідно: 37,6 %, 44,5 % і 50 %. Національний склад населення Хотинщини формувався у специфічних умовах прикордонного краю. Кордон по Дністру був штучною лінією поділу, бо відділяв одну частину автохтонного українського народу від іншої. Але цей державний кордон (до 1812 р.) не міг припинити поповнення складу населення Хотинщини вихідцями з-за Дністра і навпаки. Це ж стосувалося й поділу Буковини на „австрійську” і „російську”. Молдавське ж населення селилося в основному вздовж лівого берега Пруту та у південно-східній частині повіту (приблизно у 80 селах, в основному в межах сучасного Єдинецького повіту Республіки Молдови). Представники інших етносів селилися розсіяно у різних місцевостях краю. Звичайно, згодом, зокрема в радянській період, національний склад населення в силу різних причин змінився, хоча основні етноси залишилися провідними. Так, за переписом 1989 р. (дані перепису 2001 р. ще не опубліковано) українці у 4 східних повітах Чернівецької області становили 72,7 % молдаван і румуни – 23,3 %, росіяни – 3,6 %. Колишні досить численні етноси – євреї, поляки -- займають незначну частину населення. Незважаючи на різницю в національній, релігійній, становій належності, всі мешканці краю як у минулому, так і нині вважали (і вважають) Хотинщину своєю любимою малою батьківщиною і в міру своїх сил, здібностей, таланту вносили (вносять і тепер) свої особливості у розвиток широкої палітри її духовного, культурного життя – фольклор, народні звичаї, традиції, що взаємодіють, переплітаються, творячи неповторний, оригінальний колорит духовного життя Наддністрянщини. Джерела та література: 1. Анцупов И.А. Промышленное предпринимательство в частновладельческих хозяйствах Бессарабии (70-90-е годы ХІХ в.) // Вопросы экономической истории Молдавии эпохи феодализма и капитализма. – Кишинев: Штиинца, 1972. 2. Афанасьев-Чужбинский А.С. Поездка в Южную Россию. Очерки Днестра. – СПб, 1863. – Ч.2. 3. Батюшков П.И. Бесарабия. Историческое описание. – С.-Петербург, 1892. 4. Бесарабия. Географический, исторический, статистический, экономический, этнографический, литературный и справочный сборник / Под ред. П.А. Крушевана. – М., 1903. 5. Буковина: історичний нарис. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998. 6. Буковинське віче. – 1992. – 12 бер. 7. Державний архів Чернівецької області. Ф.42, оп.2, спр.151. 8. Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина. Історичний нарис. – Чернівці: МБ, 2002. 9. Жуков В.И. Города Бесарабии (1861-1900). Очерки социально-экономического развития. – Кишинев: Штинца, 1975. 10. Книга Пам’яті України. Чернівецька область. – Чернівці: Пошуково-видавниче агентство „Книга пам’яті України”, Чернівецьке обл. відділення, 1999. – Т.3. 11. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. – Т.3. Бесарабия. – СПб, 1905. 12. Радянська Буковина. – 1989. – 20 травня. 13. Фостій І. Окупація Чернівецької області румунськими військами в 1941 – 1944 рр. та її наслідки // Питання історії України. Зб. наук. статей. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. – Т.6. – С.263-275. БОТУШАНСЬКИЙ В.М., ДОБРЖАНСЬКИЙ О.В. (Чернівці) ______________________________________ Інтернет джерело: http://www.bucoda.cv.ua/Hotyn1000/botoshansky.html
| |
Категорія: Ботушанський В. М. | Додав: hotun (20.11.2013) | |
Переглядів: 691 |