Матеріали Міжнародної наукової конференції „Роль націй і народів у формуванні історико-культурної спадщини Хотинщини” (жовтень 2003 року). Археологічні дослідження на Хотинщині в 2000-2003 рр. Територія Хотинщини -- один із найбільш насичених археологічними старожитностями регіон Буковини. Тут виявлено понад 200 пам’яток (стоянок, поселень, городищ, могильників, скарбів, поодиноких знахідок) від доби палеоліту до пізнього середньовіччя [8, с. 161-168; 12, с. 53 - 62]. На багатьох із них проведені археологічні дослідження, які дозволили отримати важливі матеріали з минулого давнього населення Середнього Подністров’я. Зокрема, тут вивчено одну із найдавніших ранньопалеолітичних стоянок Дарабани-Кетроси [4, с. 14], розкопано поселення та кургани скіфського часу поблизу сіл Перебиківці та Долиняни [36, с. 115-130], могильник і поселення рубежу ер в Круглику [44, с. 73-76; 21, с. 24-35], слов’янські селища в Рашкові [5], обстежено та визначено етапи спорудження Хотинської фортеці [40, с. 103-105;45, с. 126-132; 46, с. 29-39] тощо. Нові матеріали з давньої історії Хотинщини отримані в 2000-2003 рр. під час досліджень пам’яток регіону Буковинським центром археологічних досліджень при Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (БЦАД). Основні роботи співробітників центру зосереджувалися на археологічних розвідках різночасових пам’яток у с. Недобоївці, розкопках середньовічних городищ в селах Недобоївці та Зелена Липа і обстеженні Хотинської фортеці. Слід відзначити, що значну допомогу в цих дослідженнях надали жителі Хотинщини, які люб’язно передали співробітникам БЦАД ряд археологічних матеріалів, виявлених ними за випадкових обставин під час землевпорядкувальних і сільськогосподарських робіт. Більшість із цих знахідок унікальні для регіону і дають можливість отримати якісно нову інформацію з його минулого. З-поміж випадкових знахідок, переданих до БЦАД, на виключну увагу заслуговують матеріали з с.Недобоївці, які відносяться до доби енеоліту, пізньоримського часу та середньовіччя. Користуючись нагодою висловлюємо щиру подяку краєзнавцю С.Л.Тодосійчуку та випускнику історичного факультету ЧНУ О.С.Тодосійчуку за сприяння в зборі матеріалів і популяризацію археологічних знань серед жителів села. До періоду енеоліту (трипільська культура) належить невеликий мідний ніж, який виявив житель села І.Г.Старчук. Знайдений мідний виріб представляє собою ніж-кинжал довжиною 10,5 см. (первісна довжина становила, очевидно, 13,5-14 см), його найбільша ширина – 2 см (рис. 1). Він виготовлений із міді, вірогідно самородної, шляхом холодного кування, має невеликий черешок (4 см) і двобічне загострене лезо. Ніж-кинжал такого типу вперше знайдено на землях Буковини. Аналогічні знаряддя зафіксовані на деяких пам’ятках трипільської культури в Середньому Подністров’ї, де схожий ніж трапився в складі скарбу з села Городниця на Івано-Франківщині. Побутували ножі-кинжали у межах середнього етапу трипільської культури (кінець IV – поч. ІІІ тис. до н.е.). Виготовлялися такого типу мідні вироби з привізного металу, який добувався в Карпато-Балканському регіоні і за посередництва сусідніх племен потрапляв на землі Буковини. Зараз важко встановити, чи доставлялися до місцевих мешканців вироби у готовому вигляді, чи вони продукувалися на місці. У будь-якому разі знахідка мідного ножа-кинжала в Недобоївцях є досить показовою. Вона засвідчує, що місцеве населення у добу енеоліту користувалося, крім кам’яних, більш прогресивними металевими знаряддями. А це сприяло прогресивним змінам у господарстві. Окрім того, отримують нове підтвердження торгово-економічні зв’язки жителів краю з населенням Карпатського регіону. Наступну знахідку з с. Недобоївці репрезентує наконечник залізного списа із слідами посріблення та срібною інкрустацією на втулці. Цю рідкісну для регіону знахідку виявив житель цього ж села Р.Д Мусурівський під час господарських робіт на своєму обійсті. Переконавшись в неординарності знайденого предмету, він передав його науковцям, а пізніше показав конкретне місце, де він трапився. Наконечник списа з Недобоївців має лавролисту форму, його загальна довжина 20,3 см, найбільша ширина леза 3,8 см, діаметр втулки 2 см. По центру наконечника проходить гребневидне ребро. Особливістю наконечника є те, що його поверхня в давнину була посріблена, а втулка інкрустована трьома подвійними паралельними лініями, між якими розміщувалися по чотири однакових тамгоподібні знаки (рис. 2). Схожий за формою наконечник списа, але більших розмірів, вже був виявлений на Буковині під час вивчення могильника поблизу с. Оселівка. Він знаходився у тілопальному урновому похованні №70 разом із ритуально пошкодженим мечем римського зразка та фрагментами щита [17, с. 65-67; 18, ч. 62-63]. Залізні наконечники списів, інкрустовані сріблом, датуються ІІ – IV ст. н.е. і відносяться до західноєвропейського типу озброєння. Вони відомі в германських старожитностях, на них часто знаходяться рунічні написи та різні символічні зображення, в тому числі і тамгоподібні. Найбільш близькі аналогічні наконечники трапилися в Мюнхенберзі, Медові, Камениці, Розвадові на Сані, а на Україні їх знахідки відомі в Ковелі та Сушичній на Волині [10, табл. ХІХ; 13, с. 85, рис. 3; 38, с. 44; 49, s. 322, 368; 50, s. 151, 224]. Вважається, що інкрустовані наконечники слід пов’язувати з носіями пшеворської та вельбарської археологічних культур. Останніх на теренах Східної Європи ототожнюють із готами. Разом із тим, тамгоподібні знаки, як на втулці списа із Недобоївців, знаходять в сарматських старожитностях. На думку дослідників ці знаки є стилізацією голови великої рогатої худоби [38, с. 22]. Наконечники списів із інкрустацією, як і звичайні вістря, насаджувалися на древка, що мали, судячи із діаметру втулок, довжину до 2-х метрів. Вони використовувалися для ближнього бою, а також, як метальна зброя [18, с. 66]. Разом із тим, зображення та написи на лезах свідчать, що такі списи були одночасно символами влади і належали представникам соціальної верхівки: військовим, або племінним вождям. Яким чином наконечник списа потрапив до Недобоївців? Щоб відповісти на це питання, слід оглянути події, які відбувалися на східноєвропейських просторах у ІІ – IV ст. н.е. У кінці ІІ ст. н.е. слов’янське населення Східної Європи зазнало інвазії з північного заходу від германських племен, ядро яких становили найбільш войовничі та організовані племена готів. Останні, як переселенці із Скандинавії, вже в ІІ ст. зайняли Східне Помор’я, Куявію, пройшли через територію Мазовії і Підляшшя та захопили Полісся і Волинь. З території останніх регіонів була витіснена давньослов’янська (венедська) людність і тут виникло ряд готських довготривалих поселень. Очевидно, саме на Волині відбувся розподіл готів, які прийшли з королем Філімером, на дві групи остроготів (основу складало плем’я грейтунгів, очолюване Амалами) і везеготів (їх ядро становило плем’я тервінгів, очолюване Балтами), які самостійно розпочали рух до кордонів Римської імперії. Одна група (остроготи), за повідомленнями готського історика Йордана, рушила до Приазов’я, а потім через Північне Причорномор’я проникла на Балкани [6, с. 72-74, 76-77; 9, с. 270-274; 13, с. 80-93; 14, с. 24-35]. Шлях іншої групи (везеготів) визначений відомим українським археологом Д.Н.Козаком. Проаналізувавши знахідки старожитностей вельбарської культури, дослідник дійшов висновку, що до Причорномор’я та Дунаю везеготи прямували через Подністров’я. Але потрапили вони сюди через Південне Побужжя, позаяк у Верхньому та Середньому Подністров’ї існувало потужне слов’янське угрупування, яке не пустило через свою територію готів. Тому, зробивши чималий гак через Побужжя, вони вийшли до Дністра в районі Кам’янець-Подільського і Хотина. Вище за течією ріки вельбарських пам’яток не виявлено. Подальший шлях везеготів пролягав через Молдову у Попруття на територію Дакії. Про перебування готів на берегах Дністра свідчить твір Олімпіадора (425 р.н.е.), в якому говориться, що вандали називали везеготів "трулами”. Відомо, що "Трул”, ймовірно від грецького Тірас, германська назва Дністра [14, с. 28-29]. У ІІІ ст. писемні джерела зафіксували готів уже в Приазов’ї та на Дунаї. Вважають, що готи встановили політичне панування над слов’янськими і всіма іншими племенами, які населяли Україну в ІІ – IV ст.н.е. і тут склалося державне об’єднання, яке отримало в науці назву "держава Германаріха” (археологічним виразником останньої слід вважати пам’ятки черняхівської культури). Зауважимо, що на Буковині виявлено близько 200 черняхівських поселень. В основі "готської” держави лежало підпорядкування місцевого землеробського населення організованому військовому суспільству германців із метою встановлення данницьких відносин. Очевидно, між слов’янами та готами існували певні договірні відносини, за яких перші знаходилися у васально-данницькій залежності від других при гарантії, з боку германців, безпеки життя і вільної торгівлі з пізньоантичними центрами [14, с. 29-30]. Проте, у відносинах між готами та слов’янами постійно зберігалася відчуженість, швидше всього, ворожість з частими сутичками. Ця напруженість у IV ст. вихлюпнулася у відкриту війну з готами, ослабленими військовими поразками від гунів. Готські війська під проводом Вінітарія були розбиті слов’янськими племенами антів. Правда, пізніше готи зуміли організувати каральну експедицію проти бунтівників, і розгромили їх, а слов’янського вождя Божа разом із 70 старійшинами розіп’яли. Посилення готів не влаштовувало гунів. У наступних сутичках готи зазнали ряд поразок від гунів і змушені були відійти спочатку на Балкани, а далі у Західну Європу. В IV ст. на землях України зникають пам’ятки вельбарської культури, разом із ними в занепад приходить черняхівська культура. Тут продовжують розвиватися лише самобутні ранньосередньовічні слов’янські археологічні культури [14, с. 31-32]. Очевидно, про один із епізодів слов’яно-готської боротьби і свідчить наконечник списа із Недобоївців. Безсумнівно, що він спершу належав комусь із знатних готських військовоначальників. Розміщення тамгоподібних знаків на ньому говорить, що час його виготовлення припадає на ІІІ – IV ст. н.е., тобто період, коли готи вже побували у Північному Причорномор’ї і познайомилися із знаковою системою сарматів. До речі, на більшості наконечників списів із інкрустацією присутні тамгоподібні символи сарматів. Це пояснюють запозиченням готами сарматських знаків і їх використанням поряд із рунічним письмом. Наприклад, ідентичні знаки як на наконечнику із Недобоївців знаходяться на вістрі списа із Розвадова на Сані. За яких обставин наконечник списа потрапив на пагорб, домінуючий над Недобоївцями, і опинився в землі на глибині близько 1 м сказати важко. Можливо, він став трофеєм місцевого населення, яке обороняло свою землю від ворога, чи був покладений до могили знатного гота, загиблого в сутичках із слов’янами, або ж був втрачений під час запеклої битви, що вирішувала долю людності краю. Всі ці припущення вимагають конкретних підтверджень і вони, надіємося, будуть відшукані під час майбутніх археологічних розкопок місця знахідки. Третя знахідка із вказаного населеного пункту представлена стулкою хреста-енколпіона ХІІ – першої половини ХІІІ ст. Вона була виявлена жителем села В.П.Щербатим на своєму городі в ур.Галич. Енколпіон трапився на глибині близько 1 м, в ямі від викорчуваного дерева. Урочище Галич, де був виявлений енколпіон, займає значну площу в північно-східній частині села. До нього входить частина лісового масиву, в якому знаходиться городище ХІІ - першої половини ХІІІ ст. та схили пагорба з будівлями місцевих жителів та присадибними ділянками. Огляд місця знахідки показав, що тут розташовувалося велике давньоруське поселення. На городах зібрано колекцію кераміки давньоруського часу і фрагмент скляного браслету, тут же зафіксовано знахідки керамічних та залізних шлаків, перепалене каміння, тваринні кістки тощо. Знайдений бронзовий енколпіон належить до групи виробів із рельєфними зображеннями. Він має загальні розміри 7,2х5,1 см (6х5,1 см – хрест без петель кріплення) (рис. 3). Рамена хреста-енколпіона мають заокруглену форму, з їх боків розташовуються виступи, так звані "слізки”. Все центральне поле енколпіона займає рельєфне зображення святого-мученика в князівській шапці і німбом навколо голови. Князь одягнутий у довгі шати, на поясі у нього висить меч. У його лівій простертій руці знаходиться мученицький вінець з трьома кіотцями (в історіографії існує також думка, що це може бути модель храму). На правому рамені хреста, неподалік фігури мученика, прокреслена буква "Г”, що свідчить про зображення на енколпіоні саме постаті князя Гліба. По боках хреста у трьох медальйонах знаходяться зображення святих. У верхньому медальйоні – Богоматері. У лівому медальйоні, судячи з прокресленої букв "И”, - зображення святого Іоана. У правому медальйоні чітко читається буква "N”, що вказує на розміщення тут зображення святого Миколи. На другій стулці, яка не збереглася, мало знаходитися зображення святого Бориса. За аналогіями він мав тримати мученицький вінець з одним кіотцем у правій руці, зверху і з боків у медальйонах, як правило, розміщувалися фігури євангелістів. Даний тип енколпіонів за технікою виготовлення відноситься до виробів, зроблених у високому рельєфі. Стулка енколпіона виготовлена шляхом відливки у форму. Вивчення іконографічних особливостей виробу показує, що риси обличчя князя і святих досить знівельовані. Це може свідчити, що хрест був відлитий або в дуже спрацьованій формі, чи зроблений шляхом відливки у глиняну матрицю, а потім доопрацьований різцем. Остання обставина не виключає його місцевого продукування. Пошкоджена верхня частина енколпіону, де відсутнє вушко кріплення, втрачене ще в давнину, може свідчити про практику носіння лише однієї стулки. Трикутноподібний виступ у верхній частині хреста цілком придатний для фіксації шнура чи тонкого шкіряного ремінця. Аналіз зображень на стулці енколпіону та порівняння її з аналогічними виробами засвідчує, що час виготовлення знайденого в с. Недобоївцях хреста відноситься до другої чверті - середини ХІІ ст. [1, с. 125; 15, с. 231-233; 22, с.300-301; 23, с. 85; 28, с. 177; 30, с. 58]. Не суперечить цьому і манера написання букв, яка є характерною для домонгольського часу [32, табл. ІХ-Х]. Разом із тим, слід відзначити, що період функціонування енколпіону як культового предмета-оберега був значно ширшим. Очевидно, він слугував своїм власникам і в наступні десятиліття, можливо, навіть, всю першу половину ХІІІ ст. Такого типу вироби дрібної пластики з’явилися ще в ХІ ст. Їх продукування розпочалося після канонізації в 1072 р. давньоруською церквою молодших синів князя Володимира Святославича Бориса та Гліба. Вони трагічно загинули в 1015 році від рук старшого брата Святополка під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол. Князі Борис і Гліб стали першими святими, канонізованими давньоруською церквою. Вони були визнані як чудотворці й молитвеники перед Богом "за землю Руську”, "за нові люде християнські”. Їх шанували також як помічників у ратній справі та цілителів, покровителів і захисників руської землі та особистих патронів багатьох давньоруських князів. Культ князів Бориса та Гліба виник безпосередньо у Києві і здобув широке поширення. На честь святих Бориса та Гліба був закладений храм у Вишгороді, освячений у 1115 році, а пізніше збудовані собори в Чернігові, Рязані, Смоленську та багатьох інших давньоруських містах. З часом культ шанування святих-мучеників проник і за межі Русі. Відомо, що ікони з їх зображеннями знаходилися в Константинополі, зображення князів бачили паломники на території Грузії, Чехії та Сербії. На Русі з 1072 р. святих – мучеників Бориса і Гліба ушановують загальноцерковно. День смерті князів: Бориса -24 липня та Гліба - 5 вересня, а також 2 травня – канонізація святих - відносять до церковних свят [11, с.95-98]. Вироби дрібної пластики із зображеннями князів Бориса та Гліба отримали широке поширення на території Давньої Русі. Вони зустрічаються при дослідженні літописних міст, городищ, поселень, могильників, відомі вони в складі скарбів та за випадковими знахідками [2, с. 204-219; 15, с. 451-458; 20, с. 300-301; 22, с. 85; 29, с. 57-58; 30, с. 89-90; 31, с.45-50]. Все це свідчить про популярність серед давньоруського населення різних регіонів борисоглібського культу і його особливого вшанування. Знахідка бронзового енколпіона із зображенням святих-мучеників князів Бориса та Гліба на території Буковини надзвичайно важлива. Вона засвідчує, що мешканці регіону, так само, як і населення інших давньоруських земель, знало і вшановувало культ святих князів. А поява тут культових предметів із зображенням Бориса та Гліба може пов’язуватися із відвідинами жителями краю місця поховання святих чи храму їм присвяченого. Не менш важлива інформація про минуле Хотинщини була отримана в ході археологічних розкопок на середньовічних городищах регіону. Так останнім часом невеликі розкопки проводилися автором на Недобоївському городищі, яке розташовується на пагорбі в ур. Галич. У давньоруський період по периметру городища, яке мало кільцеву укріплену лінію, стояли оборонні пустотілі кліті-зруби шириною близько 3 м. Останні використовувалися як житла для дружинників та в господарських цілях, а їх плоский дах, засипаний землею та вимощений камінням, слугував бойовим ходом для оборонців [47, с. 114-116]. Дослідженнями з’ясовано, що на майданчику городища стояли наземні будинки з підвалами, де очевидно проживала феодальна знать. На городищі розкопано декілька клітей та виявлено цінний у науковому плані археологічний матеріал. Основними знахідками на городищі є кераміка, знаряддя праці (залізний серп, тесло для обробки дерева, рибальські гачки, кістяні юрки, що використовувалися при ткацтві), предмети озброєння (залізні наконечники стріл), побуту (уламки бронзових казанів, залізний ланцюг, ножик), прикраси (скляні браслети та бусини) тощо (рис. 5). Серед цих знахідок на незаперечну увагу заслуговує знахідка бронзового хреста-енколпіона. У знайденому на городищі хресті повністю збереглися дві стулки. Особливістю енколпіона є його форма, кінцівки хреста закінчуються кульками (рис. 4). На одній стулці в центрі прокреслено фігуру Розп’яття, на зворотній - шестикінцевий хрест із сяйвом, а в бокових медальйонах - монограми Ісуса Христа. Такої форми енколпіон вперше знайдений на Буковині. Більше того, в ньому збереглися рештки дерева, очевидно, "животворящого хреста”, привезені з святих місць. За аналогіями енколпіон добре датується кінцем ХІІ – першою половиною ХІІІ ст. [30, с. 58] Дослідження городища в ур. Галич дозволили також встановити, що воно із південного заходу прикривало підступи до Хотина і, очевидно, контролювало дорогу, яка йшла на південь. Про важливість цього пункту в системі оборони свідчить також мікротопонім "Галич” (зустрічається він і в інших пунктах регіону), однойменний з столицею Галицько-Волинського князівства. Це не є випадковим, а вказує на те, що тут була князівська фортеця, яка підпорядковувалася безпосередньо галицькому князю. Поряд з городищем розташовувалося велике давньоруське поселення, на якому трапляються знахідки залізних та керамічних шлаків. Як і більшість давньоруських пам’яток регіону, князівська фортеця в ур. Галич була знищена під час монголо-татарської навали. Надзвичайно цінні археологічні матеріали були також отримані під час вивчення середньовічного городища в с. Зелена Липа. Городище, від якого збереглася система масивних валів та глибоких ровів, розміщено в ур. Городище (Щовб). Важливість і унікальність пам’ятки полягає в тому, що тут добре зберігся культурний шар, який переважно датується ХIV ст. На інших пам’ятках регіону шари цього періоду знищені пізнішими перебудовами і недоступні для вивчення. Городище, яке увійшло в історіографію як Перебиківське, було виявлено відомим буковинським дослідником Б.О.Тимощуком і досліджувалося ним у 1969-1970 рр. Знайдені на городищі матеріали дозволили досліднику визначити час його існування в межах другої половини ХІІІ – середини XIV ст. [41, 1969, с. 291-292; 42, 292-293 ] Під час нових досліджень на городищі було зафіксовано рештки споруди на кам’яному фундаменті, складеному без зв’язуючого розчину. Споруда представляла собою прямокутну будівлю з розмірами 10,8х4-4,2 м. Від неї зберігся кам’яний розвал фундаменту шириною 0,8 (північна стіна), 1,2-1,5 (південна стіна), 0,4 (західна стіна), 1-1,2 м. (східна стіна). Майданчик, де знаходилася споруда, має певний нахил в південний та східний боки, тому фундаменти з цих боків значно масивніші, ніж з інших двох. Найвірогідніше, що знайдена споруда була місцем проживання частини гарнізону фортеці, тобто казармою. На протилежній стороні центрального майданчика було розкопано рештки ще двох невеликих споруд на кам’яних фундаментах. Виявлені в них матеріали переконують, що вони використовувалися як конюшні для стійлового утримання коней та господарські будівлі. Під час розкопок решток будівель виявлено значну кількість предметів побуту, озброєння, спорядження вершника та верхового коня, знарядь праці, кераміки та нумізматичні матеріали. Серед знахідок переважають матеріали, пов’язані із військовою справою (наконечники арбалетних стріл і стріл від лука, уламки бойових ножів, пластини захисного панцира, фрагменти кольчуги, залізні деталі арбалетів, шпори, вудила, підкови, підпружні пряжки, деталі амуніції тощо). На городищі також зафіксовано знахідки знарядь праці, зокрема, уламків серпів і кіс, кам’яних жорен, предметів побуту, кераміки, виробів із кістки та рогу тощо (рис. 6-8). Важливу категорію знахідок із городища представляють нумізматичні матеріали. Тут знайдені монети: три обрізаних празьких гроша чеських королів Яна Люксембурзького (1310-1346 рр.), Карла І (1346-1378 рр.), два мідних наслідування золотоординським пулам, два срібних наслідування золотоординським дирхемам, які датуються 60-70 рр. XIV ст, срібний денарій угорського короля Людовіка І (1342 –1382 рр.) та уламок срібної італійської монети м. Еквілеї (?). Монетні знахідки добре датують археологічні комплекси 70-початком 80-х рр. XIV ст. Це перетворює знайдені археологічні матеріали в еталонні і дозволяє визначати період функціонування городища та час його загибелі. Виявлені на городищі матеріали дозволяють внести певну ясність у деякі питання щодо населених пунктів Буковини у XIV-XV ст. Першовідкривач пам’ятки Б.О.Тимощук відносив городище до другої половини ХІІІ – середини XIV ст. [47, с. 34, 92] і ототожнював його з літописним Плавом. В останні роки з’явилося ряд "нових” трактувань пам’ятки і спроби співставлення її з середньовічним "городом” Хмелевом, який згадується в молдавських актових документах у 1395 – 1444 рр. Вперше, наскільки нам відомо, цю гіпотезу висунув Б.П.Томенчук, який обґрунтував свою позицію щодо локалізації Хмелева на місці городища на Зеленій Липі, а не поблизу с.Карапчів на Черемоші, як це вважалося раніше. Вдруге "відкрили” Хмелів у Зеленій Липі О.М.Масан та І.П.Возний, як завжди "забувши” згадати про попереднього дослідника [16, с. 99-112]. На основі простого співпадіння мікротопонімів (Хмелева, Хмелів Вал), які зафіксовані поблизу с. Зелена Липа та невірного і безпідставного "передатування” археологічного матеріалу з пам’ятки другою половиною ХІІІ-ХV ст. вони ототожнюють рештки укріплень із "городом” Хмеловом. Нумізматичні матеріали та аналогії знайденим предметам матеріальної культури з городища Зелена Липа показують, що укріплення припинили своє існування в кінці 70 - х рр., можливо, на самому початку 80-х рр., XIV ст. і більше життя на ньому не відроджувалося. Таким чином, між загибеллю городища і першою згадкою про місто Хмелів у молдавських документах (1395 р.) знаходиться проміжок у 15-20 років. Вже тільки це унеможливлює локалізацію на місці городища в Зеленій Липі "города” Хмелева, а відсутність на пам’ятці матеріалів XV ст., періоду найчастіших писемних згадок про місто, заперечує висловлену гіпотезу. Не міг там розташовуватися Хмелів і з тієї причини, що кордон по Дністру ніколи не слугував предметом суперечок між Молдавським князівством та Польським королівством, а названий "город” серед територіальних претензій постійно фігурує. Крім того, на території, що прилягає до городища не знайдено матеріалів синхронного поселення. Це говорить про чисто військове призначення городища, де знаходилася лише добре озброєна залога. Аналіз матеріалу з городища показує, що там перебували воїни-професіонали, на озброєнні яких були передові за тими часами захисні обладунки, арбалети, предмети спорядження вершника та коня. Про державну приналежність укріплення (Галицька Русь, Угорщина, Польща, Литовське чи Молдовське князівства) та його оборонців до більш повного дослідження пам’ятки судити передчасно [26, с. 91-92]. Знайдені на території укріплень в Зеленій Липі археологічні матеріали переконливо показують, що перипетії боротьби за території Галицької Русі, в тому числі і за Середнє Подністров’я, були набагато складнішими, ніж це вважалося раніше. Зокрема, можемо говорити, що в 70 - 80-х рр XIV ст. ці землі ще не були в складі Молдавського князівства. Цінні археологічні матеріали були також отримані під час обстеження Хотинської фортеці. Тут з 9 по 19 вересня 2002 р. працювала експедиція БЦАД ЧНУ, яка за домовленістю з Державним історико-архітектурним заповідником "Хотинська фортеця” займалася впорядкуванням території цитаделі, розчисткою порушених культурних нашарувань, проведенням розвідкових досліджень на периферії укріплень в рамках робіт з відзначення "Тисячоліття Хотина”. Дослідження проводилися у внутрішньому подвір’ї фортеці, між палацом коменданта (старости) та північною баштою, біля західної фортечної стіни в межах розкопу попередніх років і на березі Дністра, нижче за течією ріки, де перевідкладені культурні нашарування розмиваються водою. Основні роботи проводилися на внутрішньому подвір’ї фортеці поблизу північної башти. Тут попередніми землевпорядкувальними роботами були оголені культурні нашарування. Під час їх вивчення знайдено рештки фундаментів споруд та зафіксовано знахідки фрагментів кераміки, глиняних люльок, свинцеві кулі діаметром 2 см., кам’яні ядра діаметром 10,8-9,2 см, уламки чавунних гранат, кістки тварин. Виявлені матеріали відносяться до XVІІ – XVІІІ ст. Дослідження також проводилися на території між палацом старости та північно-західною стіною фортечного подвір’я, де були розкриті кам’яні фундаменти товщиною 60-35 см, які належали решткам будівлі довжиною 5,2 та шириною 3,85 м. Споруда складалася з двох приміщень розділених фундаментом із кам’яних блоків та цегли. В більшому приміщенні підлога була викладена із трьох плоских кам’яних плит розмірами 1,32х0,78 - 1,08х75 м. похилених до центру, де знаходився кам’яний жолоб з повздовжніми отворами. Під ними на глибині 0,5-0,6 м трапилися поздовжні та поперечні канали розмірами 53х60,5 см викладені з каменю на вапняному розчині, які йшли вздовж фортечної стіни та під плитами приміщення. Очевидно, ці канали слід пов’язати із каналізацією, яка виводила нечистоти за межі фортеці. А виявлене приміщення можливо є рештками "турецької” лазні ХVIIІ ст. Про ймовірність цього припущення свідчить також значна кількість фрагментів глиняних гончарних глеків для підігріву води. Варто відзначити, що серед кам’яних плит, які лежали в приміщенні, трапилася одна із слідами прокресленого орнаменту у вигляді кіл, овалів кривих ліній тощо. Поряд із приміщенням розчищалася смуга землі вздовж фортечної стіни в напрямі до північної башти, де культурний шар був порушений перекопами та залізними конструкціями громовідводу західної башти. В цьому місці, у перевідкладеному ґрунті, знайдено значну кількість уламків чавунних та скляних гранат діаметром 6 – 8 см, товщина стінок 2-1 см, в багатьох із них залишилися сліди чорної речовини, очевидно, пороху. Разом із однією з гранат трапився обгорілий запал у вигляді пустотілого дерев’яного стержня заповненого порохом (?). З інших знахідок привертають увагу свинцеві кулі діаметром 2,5 см, фрагменти гончарного посуду вкритого темно-коричневою поливою, залізний наконечник стріли, вироби із скла та бронзи, фрагменти штукатурки з червоним і чорним розписом, кістки тварин. Ці знахідки добре датуються XVІІ- XVІІІ ст. Розчистка старого розкопу перед палацом старости, який свого часу був закладений реставраторами, показала, що це нижня частина підвалу, очевидно ХVII ст. Про це свідчать знайдені тут кераміка, вкрита жовтою та темно-жовтою поливою, залізні цвяхи тощо. Поряд із підвалом виявлено викладений із підквадратної цегли майданчик з рештками печі (?). Знайдений на поверхні матеріал дозволяє датувати цей комплекс ХVIIІ - початком ХІХ ст. Можливо, це була споруда для приготування їжі гарнізону фортеці. Найбільшу кількість знахідок було виявлено в розмивах культурного шару нижче фортеці на березі Дністра. На цю ділянку берега звернув нашу увагу архітектор фортеці Сандуляк В.О. Він також передав для вивчення знайдений ним тут наконечник втульчастої ромбовидної арбалетної стріли (загальна довжина 6,5 см, ширина ребра 1 см), який за аналогіями датується XIV ст. Проте обстеження берега ріки не дало більше матеріалів XIV ст., а дозволило виявити значну кількість знахідок XVІІ – початку ХІХ ст. Це велика кількість фрагментів гончарної кераміки, частина якої вкрита жовтою та зеленою поливами; уламки і цілі екземпляри орнаментованих різноколірною поливою та рельєфними наліпами пічних кахлів; глиняні люльки різних типів; свинцеві кулі від вогнепальної зброї діаметром 1,4 -–1 см, окремі з яких зберегли так звані літіки "ливарні хвости”, що залишилися після відливання в спеціальних кулелійках; срібний ґудзик; деталі зброї, порохівниць; ювелірні прикраси; предмети побуту; вироби із скла; численні залізні цвяхи та будівельні деталі тощо. Серед виявлених матеріалів у різних частинах фортеці та поблизу неї на незаперечну увагу та більш детальний опис заслуговують знахідки глиняних люльок та монет, які дозволяють отримати важливу інформацію з хронології досліджуваних культурних шарів Хотина. Під час дослідження фортеці та її периферії знайдено понад два десятки фрагментів та декілька відносно цілих екземплярів глиняних люльок. Вони різні за кольором глини, орнаментацією та деталями форми (рис. 9.). Спостереження за їх знахідками в культурних шарах дозволили визначити час побутування люльок певних варіантів, тим більше, що значна їх кількість трапилася із нумізматичними матеріалами. Найдавніші люльки, знайдені у фортеці, відносяться до ХVII ст. Вони трапилися біля східної стіни внутрішнього подвір’я цитаделі. Люльки того часу мають загальну довжину 4,5-5 см, діаметр чашечки – 2,5 – 3 см, діаметр чубука – 1,7- 2,2 см, загальна висота не перевищує 2 см. Всі люльки червоного кольору, окремі із них носять сліди лощення. Їх орнаментація представлена вертикальними реберцями, секторами-пелюстками, скісними нарізами, горизонтальними лініями, повздовжніми канелюрами, штампуванням із вдавлених ромбів, трикутників, крапок тощо. Такі люльки по праву можна називати "козацькими” [35, с. 185-187], позаяк вони використовувалися в період, коли в Хотинській фортеці неодноразово перебували козацькі загони. Хоча зрозуміло, що ця назва носить чисто умовний характер. Дещо відрізняються від них люльки ХVIII – початку ХІХ ст. Більшість із них знайдено на березі Дністра разом із монетами в розмивах культурного шару. Для них характерним є збільшення розмірів Так загальна довжина люльок зростає до 6 – 7 см, діаметр чашечки - до 3 см, діаметр чубука -- до 2, 6 см, а загальна висота -- до 4 см. На багатьох люльках збереглися круглі та овальні клейма з арабськими літерами, а на одній – у вигляді птаха. Значно багатшим стає орнамент люльок. З’являються різноманітні композиції із рослинних та геометричних орнаментів, покращується якість лощення, випалу, а окремі екземпляри навіть носять сліди позолоти. Змінюється колір люльок, вони набирають темно-коричневих та темно-червоних відтінків. Присутність на багатьох із них клейм, розшифровка яких ще попереду, дозволяє пов’язувати ці люльки з "турецькими” виробами. Не виключено, що виробництво таких люльок здійснювалося в самому Хотині, де знаходився турецький гарнізон та були відповідні фахівці. Датувати такого типу люльки, очевидно, слід ХVIII-XIX ст. [3, с. 78 – 81, рис. 42-44] Дослідження люльок показує, що вони виготовлялися майстрами - гончарями з добре відмуленої глини у формочках, переважно дерев’яних, із двох половинок. На останніх було вирізане негативне зображення орнаменту. Таким чином формувався об’ємний виріб. Потім спеціальними інструментами видалялася зайва глина і робилися внутрішні порожнини. Орнаментування люльок доповнювалося штампуванням, нанесенням візерунків за допомогою зубчатого коліщатка тощо. Люльки також покривалися різними ангобами чи поливами. Після випалу до готового виробу припасовувався довгий дерев’яний чубук із загостреним кінцем. Інший тип знахідок репрезентують нумізматичні матеріали, які трапилися під час вивчення перевідкладених культурних шарів на березі Дністра (5 монет) та території фортеці (1 монета). Це коризована мідна монета з цитаделі, фрагмент (половинка) левендальдера республіки Нідерландів, мідний солід (боратинка) Речі Посполитої 1665 р., бронзова монета пара=3 деньги, відкарбована на Садогурській монетарні в 1772 р., 2 російські копійки 1811 р., рахунковий пфеніг (жетон) із зображенням корабля та небесних світил, які були виявлені при обстеженні берега ріки нижче фортеці. Із території фортеці (розчистка старого розкопу) походить мідний сильно пошкоджений окислами грошовий знак, який погано піддається ідентифікації. Монета має діаметр 1,8 см. Зображення ледве проглядаються на одній із її сторін, де видно нижню частину гербового орла з специфічно закрученими пір’їнами хвоста та лапами. Такого типу геральдичне зображення орла – герба Польського королівства -- було притаманне литовським напівгрошам, які випускалися за правління королів: Сигізмунда І Старого (1506-1545 рр.) та Сигізмунда ІІ Августа (1545-1572 рр.). На відміну від знайденої монети литовські напівгроші виготовлялися із срібла. Тому виявлений грошовий знак є тогочасним фальшуванням. В той період напівгроші литовського (переважна більшість) та польського карбування були основною обіговою монетою на землях краю. Про це красномовно свідчать як скарби, так і поодинокі знахідки таких монет в регіоні. Литовські напівгроші були бажаною монетою на території Молдавського князівства, про що говорять не тільки тезаврації з великою кількістю монет, а й спроби виготовлення фальшивих напівгрошів. Наприклад, відомо, що за молдавського господаря Штефана IV Молодого (1517-1527 рр.) в князівстві було налагоджено випуск підроблених (фальшивих) напівгрошів Сигізмунда І. Це привело до конфлікту між державами і спонукало уряд Польщі до закриття на деякий час кордонів із князівством. Особливий інтерес з-поміж знайдених під час обстеження берегів Дністра монет викликає половинка (монета зламана навпіл) левендальдера (левка, левового талера - українських писемних джерел) республіки Нідерландів (рис. 10). Такі монети талерного типу з’явилися в період визвольної боротьби Нідерландів із Іспанією, їх карбування розпочинається з 1575 р. Левендальдери були досить розповсюдженою монетою на європейських землях, а також на Близькому Сході (Левант). Наприклад, на Україні вони зустрічаються у великих кількостях серед скарбового матеріалу. Ці монети отримали назву "лев”, "левок” і з часом стали синонімом великої срібної монети. Так само вони стали позначенням різних талерів та великих срібних монет "leu, leuaşi” на території Молдови та Волощини. За своєю вартістю левендальдери поступалися повноцінним талерним монетам і оцінювалися в 81 польський гріш, тоді як талери мали вартість у 90 грошей, згодом 105-112 грошей [25, с. 130-132]. На уламку левендальдера, знайденого в Хотині, чітко простежуються наступні зображення та написи. Так, на аверсі збереглося зображення частини постаті рицаря в шоломі, навколо напис : MO ARG FRO…RIDTE. На реверсі грошового знаку вціліло зображення передньої частини крокуючого вліво лева та напис: … DNONONMOVETUR…Вага уламку 16, 22 г, початковий діаметр монети становив 4 см. Збережені написи мають деякі відмінності від відомих на левендальдерах, зокрема на аверсі, замість букви "Р” (у скороченні "PRO” - слова провінція) знаходиться "F”, слова монетної легенди не розділені крапками. За своєю вагою уламок монети значно перевищує допустиму вагу половини левендальдера, яка мала б бути близько 13 – 13,8 г. Має монета й інші відмінності від оригінальних левків. Огляд монети показав, що її серцевина (ядро) виготовлена із міді, а з обох сторін та гурта вона вкрита шаром срібла, нанесеного шляхом плакірування. Все це вказує на те, що перед нами тогочасна фальшива монета. Але хто, коли і де її підробляв ? Ознайомлення із нумізматичною літературою дозволило встановити, що, дійсно, в другій половині XVII ст. активно діяв монетний двір, який випускав фальшиві левендальдери. Знаходився він у графстві Рітберг на території Вестфалії, а випускалися там монети з датою 1660 р. в період правління Іоанна IV (1640-1660 рр.). Виготовлялися левендальдери з міді, а зверху вкривалися шаром срібла. Така монета була законним платіжним засобом у графстві. На думку фахівців, на цих монетах, які повністю наслідували оригінали, спеціально перекручувалися монетні легенди лицевої сторони. Фактично це була суміш із початкових букв легенди стандартних левків. Враховуючи рівень майстерності монетників у передачі (копіюванні) зображень аверсу, реверсу та правильне відтворення легенди останнього, така "помилковість” напису здається загадковою. У історіографії вважається, що це було зроблено спеціально. Помилки дозволили внести в оформлення монетних легенд відмінності і застрахувати їх емітентів від прямого звинувачення у звичайній підробці (фальшуванні) обігової монети іншої держави. До Хотина левендальдер графства Рітберг очевидно потрапив разом із масою однотипних монет у другій половині XVII ст. чи початку ХVIII ст. Але тут був розпізнаний як неповноцінний грошовий знак та вилучений з обігу. Рахуємо, це сталося не випадково з огляду на значення міста в міжнародній торгівлі. Про важливість Хотина в європейській торгівлі свідчить ще одна знайдена там же нумізматична пам’ятка. Це латунний монетовидний знак із розмірами 1,7х1,9 см, вагою 0,75 г. На його аверсі, в центрі знаходиться зображення трьохмачтового вітрильника, який пливе вліво. Зверху по колу затертий напис: FLUS …IK(?)A, внизу під обрізом букви: I E. На реверсі в центральному колі розміщуються зображення сонця з променями, нижче -- п’яти зірок, ще нижче -- місяця відрогами донизу. Навколо напис, від якого збереглися букви легенди: …PFEN K : PR : FABRIO …Поле монети відділяється від країв обідком із з’єднаних крапок. Аналіз зображень та технології виготовлення знахідки дозволив пов’язати її з колом так званих рахункових пфенігів, чи рахункових жетонів. Такі монетовидні жетони (нім. – Rechenpfennig, Raitpfennig; франц. gectoir, jeton; англ. counter; ісп. contador; голанд. legpenning) широко використовувалися в період середньовіччя для підрахунків сум грошей за допомогою абаки. Виготовленням рахункових пфенігів займалися майстри-спеціалісти у західноєвропейських державах. На цих виробах часто знаходилися різноманітні зображення, пов’язані з політичними, історичними та релігійними подіями, символи щастя, торгівлі, персоніфікації тощо. Найбільшого поширення в XVI-XIX ст. отримали рахункові пфеніги, які випускалися з латуні та міді у м. Нюрнбергу. Рахункові пфеніги використовувалися для різних підрахунків (товарів, грошових сум, мір) за допомогою абаки (рахункового пристосування). Вона мала вигляд дошки з нанесеними паралельними лініями, які відповідали одиницям, десяткам, сотням, тисячам, десяткам тисяч і т.д. Рахункові пфеніги розкладалися на лініях чи між ними (у проміжках ліній пфеніг означав половину числа, до якого прирівнювалася лінія, що проходила над ним). Знайдений в Хотині рахунковий пфеніг, який трапився з матеріалами XVII – XVIII ст., ще раз засвідчує присутність великого торгового капіталу в місті та використання для обрахунків передових, як на той час, рахункових пристроїв. Інша із знайдених монет виявилася, після очистки, польським солідом (боратинкою), відкарбованою у 1665 р. (рис. 12). Аналогічні знахідки не рідкість для земель краю. Зокрема, під час археологічних обстежень пам’яток регіону ці монети трапилися на поселеннях у Романківцях та Онуті. Їх присутність також зафіксована в скарбовому матеріалі [25, с.142 - 146]. На аверсі монети, в центрі зображено увінчану лавровим вінком голову короля, навколо напис: IOAN. – CAS. REX. (Ян Казимир король), внизу монети, під обрізом портрету букви T.L.B. - ініціали управляючого монетними дворами Тіта Лівія Боратіні (1617-1681 рр.). На реверсі грошового знаку в центрі зображено герб Польського королівства – одноголовий орел, із "снопом”- символом династії Вазів, на грудях. Навколо напис: SOLID. REG POLO 1665. Під гербом зображення пташки з кільцем у дзьобі. Це так званий "Сліповрон” – герб коронного підскарбія Яна-Казимира Красинського (1659-1668 рр.). Монета має діаметр 1,5 см, важить 1,25 г. Стиль оформлення монет, характерний для боратинок, дослідники називають пізньоренесансним: на аверсі – портрет короля в перуці, оточений написом, на реверсі – герб королівства Польського чи Великого князівства Литовського. Знайдена в Хотині монета, судячи з типології зображень та написів, належать до випусків монетного двору в Уяздові під Варшавою. Поява цих монет на Буковині може пов’язуватися не тільки з торгово-економічною діяльністю місцевого населення, а й з військово-політичними подіями. В 1673 р. на територію регіону вступило польське військо, яке захопило Хотин. Землі краю фактично опинилися під польською владою до 1675 р. Пізніше польські частини перебували на Буковині в 1683, 1685, 1686 рр. У 1687 р. польський король Ян Собєський навіть створив Чернівецьке староство. Останнє в складі Речі Посполитої проіснувало до 1699 р. У зв’язку з цим польські грошові знаки, в тому числі і мідні соліди, були офіційними номіналами в регіоні. Наступну нумізматичну знахідку з пам’ятки представляє садогурська монета пара=3 деньги (рис. 11). На її аверсі: під князівською короною знаходяться овальні щити з гербами Молдови та Волощини, над ними напис: ”МОН. МОЛД. И ВАЛАК”, внизу під обрізом - дата 1772. На реверсі монети у прямокутній рамці з витого шнура проставлений номінал ПАРА /3/ ДЕНГИ. Діаметр монети становить 2,8 г, її вага – 11,78 г. Гурт монети прикрашений орнаментом із дубових листків. Це перша добре задокументована знахідка садогурської монети на території Буковини. Аналогічні монети відомі лише з малодостовірного скарбу в Садгорі та випадкової знахідки в с.Тарасівці [25, с. 212-213]. Монети цього типу добре знані вітчизняними нумізматами. Вже давно встановлено, що вони карбувалися з металу турецьких гармат на Садогурській монетарні під Чернівцями в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. і використовувалися в грошовому обігу Молдови та Волощини, на території яких перебували російські війська [25, с.154-184]. Знахідка садогурського парника саме у Хотині є досить показовою. Справа в тому, що більшість цих монет була відкарбована саме з бронзових і мідних гармат, захоплених російськими військами у Хотинській фортеці. Остання із монет, яка непогано збереглася, -- мідні російські загальнодержавні 2 копійки, випущені на початку ХІХ ст. На аверсі монети зображений увінчаний царською короною двоголовий орел – герб Російської імперії, під ним -- букви Н.М. (Николай Мундт) ініціали мінцмайстера, нижче дата – 1811. На реверсі у вінку із лаврових та дубових листків, під короною в три ряди розміщений номінал монети "2 /копъй/ки. Нижче обріз і знаходиться абревіатура Е.М. (Екатеринобургская монета). Це означає, що монета була виготовлена із уральської міді (в сучасному м. Свердловськ). Діаметр монети 2,9 см, вага 11,8 г. Гурт монети гладкий. Грошові знаки такого типу карбували в царській Росії по монетній стопі 24 рублі з пуда міді в 1810 - 1830 рр. Знайдена монета типова для грошового обігу Російської імперії, де курсувала в роки правління Олександра І (1801 - 1825 рр.) та на початках царювання Миколи І (1825-1855 рр.). Час її появи в Хотині, очевидно, слід відносити до періоду після 1812 р., коли за Бухарестським мирним договором землі колишньої Хотинської райї відійшли до Російської держави. Огляд археологічних та нумізматичних матеріалів, знайдених під час вивчення фортеці та її периферії, дає змогу отримати нову інформацію про життя та побут гарнізону фортеці в ХVII - початку ХІХ ст. Археологічні роботи, проведені на Хотинщині співробітниками БЦАД в 2000-2003 рр. засвідчили, що територія регіону багата різночасовими археологічними пам’ятками, тут трапляються унікальні знахідки, які в значній мірі міняють та уточнюють наші уявлення про минуле Середнього Подністров’я та дозволяють розробити комплексні програми з вивчення його старожитностей.
Джерела та література:
1. Алешковский М.Х. Русские глебоборисовские энколпионы 1072-1160 рр. // Древнерусское искусство. Художественная культура домонгольской Руси. – М.: Наука, 1972. – С. 104-125; 2. Алексеев Л.В. Мелкое художественное литье из некоторых западнорусских земель: Кресты и иконки Белоруссии // Советская археология. – 1974. - №3. – С. 204-219; 3. Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. – К.: ІЗМН, 1997; 4. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (каменный век). – К.: Наукова думка, 1987. – 132 с.; 5. Баран В.Д. Пражская культура Поднестровья (по материалам поселений у с. Рашков). – К.: Наукова думка, 1988. – 160 с.; 6. Буданова В.П. Готы в эпоху великого переселения народов. – М.: Наука, 1990; 7. Винокур І.С., Тимощук Б.О. Давні слов’яни на Дністрі. – Ужгород: Карпати, 1977;. – С. 89-92; 8. Винокур І. С., Гуцал А.Ф., Пеняк С.І. і др. Довідник з археології України. Хмельницька, Чернівецька, Закрапатські області. – К.: Наукова думка, 1984. – 222 с.; 9. Винокур І. Черняхівська культура: витоки і доля. – Кам’нець-Подільський, 2000; 10. Драчук В.С. Системы знаков Северного Причерноморья. – К.:Наукова думка, 1978. – С. 149, таб. 19; 11. Горський В.С. Святі Київської Русі. – К.: Абрис, 1994. – 175 с.; 12. Каталог пам’яток археології Чернівецької області, взятих під державну охорону. – Чернівці, 1992. – 62 с.; 13. Козак Д.Н. Готські скарби Волині початку раннього середньовіччя // Етнокультурні процеси в Південно-Східній Європі в І тисячолітті. Н.е. – Київ-Львів: РАС, 1999. – С. 85, рис. 3; 14. Козак Д.Н. Взаємовідносини слов’ян і германців на території України в першій половині І тис. н.е. // Археологія. – 1993. – Вип. 2. – С. 28-29; 15. Лесючевский В.И. Вышгородский культ Бориса и Глеба в памятниках искусства // Советская археология. – 1946. – Вип. 8. – С. 225-247; 16. Масан О.М., Возний І.П. Де лежав середньовічний город Хмелів ? // Археологічні студії. – К.-Чернівці, 2000. – Вип. 1. – С. 99-112; 17. Никитина Г.Ф. Могильник у с. Оселивка Кельменецкого района Черновицкой обл. // Могильники черняховской культуры. – М.: Наука, 1988; 18. Никитина Г.Ф. Анализ археологических источников могильника черняховской культуры у села Оселивка. – М.: Наука, 1985. – С. 66; 19. Николаева Т.В. Рязанская икона с изображениями Бориса и Глеба // Славяне и Русь. – М.: Наука, 1968. – С. 451-458; 20. Николаева Т.В. Древнерусская мелкая пластика из камня. ХІ-XV вв. – М.: Наука, 1983 – 231 21. Пачкова С.П. Поселення поблизу с. Круглик на Буковині // Археологія. – 1977. – Вип. 23. – С. 24-35; 22. Пачкова С.П., Орлов Р.С. Борисоглебский энколпион из раскопок древнерусского городища у с.Гринчук // Советская археология. – 1980. - №3. – С. 298-301; 23. Пекарська Л.В., Пуцко В.Г. Давньоруські енколпіони в збірці Музею історії м. Києва // Археологія. – 1989. - №3. – С. 84-94; 24. Пивоваров С. Християнські старожитності в межиріччі Верхнього Прута та Середнього Дністра. – Чернівці: Зелена Буковина, 2000. – 151 с.; 25. Пивоваров С. Нумізматичні пам’ятки Буковини. – Чернівці: Зелена Буковина, 2002; 26. Пивоваров С., Федорук А. Археологічні дані про арбалетне озброєння на Буковині (за метеріалами розкопок городища в с. Зелена Липа) // Музейний щорічник. – Чернівці: Золоті литаври, 2003. – Вип 2. (24). – С. 85 – 93; 27. Пуцко В.Г. Древнейшие типы киевских крестов-энколпионов // Труды V Международного конгресса славянской археологии. – М., 1987. – Т.ІІІ. – С. 62-75; 28. Пуцко В.Г. Киевская сюжетная пластика малых форм (ХІ-ХІІІ вв.) // Зборник посветен на Бошко Бабик. – Прилеп, 1986. – С. 169-181; 29. Пуцко В.Г. Художественное ремесло Киева начала ХІІІ века (по данным археологических находок). // Труды VI Международного Конгресса славянской археологии. Проблемы славянской археологии. – М., 1997. – Т.1. – С. 315-326; 30. Седова М.В. Ювелирные изделия Новгорода. – М.: Наука, 1981. – 195 с.; 31. Станчак Я. Збірка енколпіонів з фондів Львівського історичного музею // Наукові записки Львівського історичного музею. – Львів, 1993. – Вип. 1. – С. 87-95; 32. Рыбаков Б.А. Русские датированные надписи ХI-XIV вв. – М.: Наука, 1964. – 48 с.; 33. Свєшніков І.К.Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1993; 34. Седова М.В. Ювелирные изделия Древнего Новгорода (Х-XV вв.). – М.: Наука, 1981; 35. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1993; 36. Смирнова Г.И. Новое в изучении археологических памятников северо-западной Скифии (Западноподольская группа памятников) // Культура Востока. Древность и раннеее средневековье. – Л.: Аврора, 1978. – С. 115-130; 37. Смирнова Г.И. Поселение скифского времени у села Долыняны в Днестровском Правобережье // Археологический сборник. – Л.: Аврора, 1978. – С. 29 – 36; 38. Соломоник Э.И. Сарматские знаки Северного Причерноморья. – К.:Изд-во АН СССР, 1959. – С. 21; 39. Телегін Д.Я., Винокур І.С., Титова О.М., Свєшников І.К. Археологія доби українського козацтва XVІ – XVІІІ ст. – К.; 1997; 40. Тимощук Б.О. З минулого Хотинської фортеці // Український історичний журнал. – 1963. - №3. – С. 103-105; 41. Тимощук Б.А. Военная крепость ХІІІ-ХІV вв. на Среднем Днестре // Археологические открытия в 1969 г. – М.: Наука, 1970. – С. 291-292; 42. Тимощук Б.А. Славянские памятники Перебыковской излучины Днестра // Археологические открытия в 1970 г. – М.: Наука, 1971. – С. 292-293; 43. Тимощук Б.О.Слов’яни Північної Буковини V-X ст. К.: Наукова думка, 1976; 44. Тимощук Б.А., Винокур И.С. Памятники эпохи полей погребений на Буковине // Краткие сообщения Института археологии. – 1962. – Вып. 90. – С. 73-76; 45. Тимощук Б.О. Буковина –земля слов’янська. – Ужгород: Карпати, 1969; 46. Тимощук Б.О. Середньовічний Хотин // Археологія. – 1977. – Вип. 22. – С. 29-39; 47. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина. – К.: Наукова думка, 1982; 48. Щукин М.Б. Современное состояние готской проблемы и черняховская культура // Археологический сборник Государственного Эрмитажа. – Л.: Аврора, 1977. – Вып. 18. – С. 79-92; 49. Die Germanen. Geschichte und Kultur der germanischen Stammein in Mitteleuropa. – Berlin, 1983. – Bd. II. – S. 322, 368, Abb. 68, 87 50. Schlette F. Germani mezi Thorsbergem a Ravennou. – Praha: Orbis, 1977;
Підписи для рисунків:
Рис. 1. Мідний ніж із трипільського поселення в с. Недобоївці. Рис. 2. Залізний наконечник списа із срібною інкрустацією з Недобоївців. Рис. 3. Енколпіон із зображенням Св.Гліба з Недобоївців. Рис. 4. Енколпіон із городища в с.Недобоївці. Рис. 5. Археологічні матеріали з давньоруського городища в ур. Галич на околиці с. Недобоївці. Рис. 6. Знахідки із споруди на кам’яному фундаменті на городищі в с. Зелена Липа. Рис.7.Наконечники стріл від арбалету та лука і деталі арбалету з городища в с. Зелена Липа. Рис.8. Предмети озброєння з городища в Зеленій Липі. Рис. 9. Керамічні люльки з Хотинської фортеці. Рис. 10. Половинка фальшивого левендальдера з перефирії фортеці. Рис. 11. Садогурська монета, виявлена в Хотині. Рис. 12. Мідна боратинка з Хотина. Сергій ПИВОВАРОВ директор Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ ім.Федьковича, доцент, кандидат історичних наук, (м.Чернівці) _________________________ Інтернет джерело: http://www.bucoda.cv.ua/Hotyn1000/pivovarov.htm
|