Історія Хотинського походу Якова Собеського 1621 р.
Книга третя
Подібно до всіх важливих справ, смерть Ходкевича, хоч вона й ретельно приховувалася, незабаром стала відомою як у польському, так і в турецькому таборі. Кожен журився над долею Речі Посполитої, у настільки рішучу мить позбавленої такої опори. Навіть заздрощі змовкли у той час, як доброчинність оплакувала його. За життя деякі звинувачували Ходкевича в надмірній суворості дисципліни, але після смерті усі плакали за ним. Литовські війська, які знаходилися під керівництвом королевича, відмовлялись підкорятися Любомирському, доки сам королевич не подав доброго прикладу підкорення владі зі скромністю, особливо прикметною в такій високій особі. Королевич визнав над собою зверхність Любомирського, а також визнав справедливим, щоб литовці, які були тепер у меншості, підкорилися Любомирському, хоча й поляку, якщо раніше польське військо, більш чисельне, визнавало верховну владу Ходкевича, литовського гетьмана. Тим більше, що на попередніх сеймах держава зрівняла у значенні обох гетьманів. Отже пропозиція Владислава була прийнята литовським рицарством і смерть Ходкевича не дала приводу до подальшого безладу. Навпаки, у той час, як наближалася грізна рішуча мить, сильніше й енергійніше діяли голови. Любомирський скликав велику раду, на якій прийняв владу і підтвердив тримісячне утримання, обіцяне солдатам його попередником.
Близько цього часу Фекеті, повертаючись з таємної, вельми вдалої експедиції, зустрів татар, які гнали полонених і здобич, відбив те й інше і вкрив своє ім'я новою славою.
Тим часом турки, які не могли до тих пір зламати польських сил, незважаючи на численні наступи, намагалися принаймні перестрашити нас то диким криками, то гарматними і рушничними пострілами. Нарешті зайняли покинутий Вейгером шанець та із залишків його посилено тіснили нас. Якби не підоспіла на допомогу гетьманська піхота, хоругва Русиновського опинилась би в жахливому стані. Польські воїни стрімко кинулись назустріч ворогові, вдалим маневром відняли у турків два великих знамена й відбили їхні війська. Ватажок легкої кавалерії Копачевський і Лермунт, начальник німецької піхоти, обидва поранені, довели непохитну мужність.
Наступного дня турки обстрілювали протилежний берег, здійснили п'ятдесят гарматних пострілів, але невдало намагалися потурбувати козаків і хоругву Русиновського. Тим часом Костянтин Вевелі їздив до турків, щоб виклопотати охоронні грамоти для нашого посла (на основі міжнародного права) або запропонувати, чи не побажають вони дати заручників. Але повернувся з відповіддю від візира Дилавера, що обмін заручниками, який суперечить уявленню про взаємну чесність обох народів, був би принизливим для достоїнства Османа; що стосується звичайних охоронних грамот, турецький уряд не відмовить в них - і дійсно, Вевелі привіз їх із собою.
Розлючений постійними невдачами і бажаючи перемогти чи нарешті самому бути переможеним, Осман дав волю нічим не стримуваній сваволі, напружив усі зусилля і вдарив на поляків у день св. В'ячеслава, чеського короля, нашого старовинного патрона, який покровительствував в даному випадку. 3 восьмої години ранку аж до смеркання вівся запеклий бій. Понад 60 гармат безперервно гриміли, небо палало, а повітря потемніло від диму, земля дрижала, стогнали ліси, скелі розпадались на шматки. Що бачило око протягом цілого дня, того не описати на одній чи двох сторінках; неможливо висловити певно, з яким шалом і мужністю чи швидше відчаєм бились обидві сторони. Ядра великого калібру, пущені через ріку, потрапляли до табору в запорозькі шанці або розривалися біля маленької хатки, в якій мешкав королевич Владислав. Один шотландець з його охоронців, хворий лихоманкою, що лежав на землі в своєму наметі, був убитий ядром у ту хвилину, коли підняв голову аби прийняти їжу. Своєю смертю він довів військовим людям, що той, хто зустрічає смерть обличчям в обличчя, швидше може уникнути її, тим часом як той, хто намагається ухилитися від небезпеки, швидше падає її жертвою. Ворог спрямував свої головні сили на загін Русиновського, котрий для зручності кінних герців був озброєний винятково малими рушницями й, сподіваючись на себе, укріпив свою позиції лише низьким валом. Турецька кавалерія, спішившись, об'єдналась з яничарами, озброєними щитами, яких раніше у них не помічали. Турки пройшли між лісом і слабкими запорозькими шанцями, звідусюди загрожуючи Русиновському. На іншому березі татари, з шаленими криками кинувшись галопом, ніби намагаючись переплисти ріку, не встигли також застрахати поляків. При виді небезпеки, яка загрожувала Русиновському, королевич Владислав відрядив на підкріплення йому піхоту Альмада, Бобовського й Кохановського, яка складала частину його власної охорони, залишивши при собі тільки вірних його особі шотландців та ірландців.
Тим часом ворожі приступи все посилювалися, що аж цвіт рицарства опинився в небезпеці. Тоді Любомирський послав кращим загонам наказ відділити від кожної хоругви певну кількість відбірного рицарства і скласти з нього останню резервну силу, чим довів похвальну передбачливість, і всі дружно й охоче рушили на вказані ним пости. Щойно навербовані солдати, відокремившись від ветеранів, полетіли на допомогу Русиновському, тим часом як ветерани залишилися на місці, поклявшись перемогти або загинути. Помчало до Русиновського прудке рицарство, несучи голови у жертву вітчизні, а минаючи шатра, де лежали хворі в чекані сумного кінця, чуло їхні стогони та заклики про спасіння спільної вітчизни. Хоругви Русиновського, підкріплені цвітом польського рицарства, відновили нарешті свої виснажені сили. Новоприбулі зустріли і ворога перед шанцями і зав'язався жорстокий бій: поляки стрімко наступали, турки з жахом кидалися тікати, а перемога, що схилялася на їхній бік, змінилася тепер ганебною поразкою. На руїнах Альмадового окопу на пагорбку Шемберг насипав новий шанець, який укріпив двома гарматами і гарнізоном з 50-ти чоловік угорської піхоти і загону київського воєводи, Фоми Замойського. Сюди поспішили брати Речицькі: Юрій, ужендовський староста, Андрій, Ян, Микола і Станіслав, відомі своєю ревністю до захисту вітчизни. Шемберг цього разу виконав дотепний маневр. Помітивши ворога, що кинувся до нього, він сховався за своїми валами; тим часом турки, нічого не помічаючи і вважаючи укріплення покинутими, мчать до нього без усяких осторог і потрапляють під град пострілів. Лише небагатьом вдалось уникнути небезпеки, більшість було розбито вщент. По інший бік Хотина турки зіштовхнулися з іншими нашими загонами, але також зазнали невдачі і розсіялись у ближньому лісі. Наступ ночі припинив досить щасливі для поляків сутички, а успіхи цілого дня додали нам стільки надій, скільки відібрали їх в Османа. Скоро після того, під час нашого посольства, турки у відвертій бесіді з нами називали поіменно багатьох зі своїх, загиблих того дня, коли Осман втратив кращі сили свого війська.
Відомо, що доля любить грати людьми; тому, незважаючи на всі удачі, слід було побоюватися переміни щастя тим більше, що брак пороху міг знищити всі результати перемоги. Почали говорити про умови почесного миру. У присутності королевича відбувалась нарада комісарів з гетьманом і сенаторами, на якій вирішено, що можна без порушення достоїнства і користі Речі Посполитої відрядити послів до Османа. Сенатори, відстоюючи честь свого звання, стверджували, що на них мусить бути покладено посольство, зі свого боку комісари, обрані волею сейму з середовища рицарського звання, доводили, що це посольство за законом належить до їхніх обов'язків. Оскільки обставини не припускали ні зволікань, ні суперечок, то справу полагоджено такою комбінацією: одного сенатора й одного з сеймових комісарів. 3 числа сенаторів обраний був белзький каштелян Станіслав Жоравинський, людина розумна і справедлива (який у той час, коли пишуться ці записки, після тривалої хвороби закінчив життя на прикрість державі та друзям), з середовища комісарів Яків Собеський. Заради спільної справи обидва вони прийняли покладений на них обов'язок, хоча й небезпечний і неприємний.
Щоб попередити можливість неправильного тлумачення умов миру, комісари вручили їхній текст, скріплений підписами всіх сенаторів і комісарів, для зберігання королівському секретареві Андрію Шолдрському, що обіймав при особі Владислава посаду канцлера; самі ж, наділені грамотами від Любомирського до султана і великого візира, рушили в путь. Взяли також для роздачі туркам подарунки від гетьмана і його радників, до яких Владислав від себе додав зброю. Послів напучували добрі побажання цілого війська. Деякі шкодували про їхню долю, побоюючись поганого кінця посольства, інші, навпаки, висловлювали найкращі передбачення. Супроводжував їх цвіт польського рицарства, вражаючи підбором коней і пишнотою вбрань. Між польськими вершниками і турками, які дивилися на них здаля, відбувся німий обмін вітаннями; обидва боки знаками запрошували одне одного до спілкування, яке Любомирський, зрештою, своїм суворо заборонив. За наказом візира назустріч полякам вийшли декілька літніх заслужених чаушів і вступили з нами в розмову за посередництвом одного з них, поважного старого, прикрашеного довгою сивою бородою. Белзький каштелян відповідав йому розмірено і гідно достоїнства Речі Посполитої. 3 такою ж шанобою приймав послів волоський воєвода Радул у присутності своїх кращих шляхтичів.
Не зайве, мені здається, коротко описати зовнішній вигляд Османового табору, який я з увагою оглянув. Нехай ніхто не гадає, що у звичаях турків влаштовувати табір відповідно до військових правил. Як на хвилинній зупинці в дорозі, так і на довготривалих стоянках, хто раніше приходить, займає те місце, яке йому сподобається; тому і під Хотином, через розмаїття місцевості, різнилося розташування табору, то на пагорбах, то в долині тощо. У натовпі людей, коней і різної худоби тісно розміщені розцяцьковані шатра і численні гармати, які надавали картині грізної величі. Найпрекраснішими були житла начальників військ і провінцій, шатра майстерно влаштовані на підпорах у вигляді замків, прикрашені на верхівках то позолоченими кулями, то прапорами різних кольорів, то орлиними крилами, які слугують у них ознакою вельможності. На довгих жердинах, вбитих у землю, маяли кінські гриви, також прикрашені позолоченими кулями. Не було ніде місця, вільного від людей і худоби, навпаки, вдень і вночі всі проходи в таборі були заповнені гуртами, які сновигали, то гнані на пасовисько, то назад до табору. При сході та заході сонця люди і тварини в незліченній кількості йшли до Дністра: одні по воду інші на водопій і здіймали таку пилюгу, що всі околиці вкривались густою імлою. Проте, якщо звернути увагу на пануючу там дисципліну, то християнам, у яких її немає, доведеться червоніти перед турками. У них видно покору, видно, як суворо караються грабіжництво та пияцтво. Тут не побачиш ні сперечань, ні суперечок, ні бійок. Крики турецького війська під час битви затихають у таборі й можна подумати, що знаходишся у місті серед мирних громадян, а не у військовому таборищі. У цих язичників так багато марновірної побожності, що більшу частину ночі вони проводять у молитвах, що супроводжуються дикими вигуками. Сторожа організована найкращим способом, а для уникнення різноманітних випадковостей перед кожним великим шатром цілу ніч горить ліхтар. Християни, переважно волохи, справляють різноманітну службу; на них покладено обов'язок будувати і охороняти мости, якщо ж вони не виконують її, або знемагають під тягарем роботи, їх спонукають до того суворими покараннями. Туркам дозволено вбивати християн не лише на війні, але й тих, котрі мешкають на їхній землі.
Посли, проходячи серединою табору, куди їх для почестей супроводжували турки, прибули до стоянки Радула, де їх зустріла волоська старшина і, доки вони вставали з коней, шанобливо привітала їх від імені свого владики, обіцяючи достатні зручності як для вершників, так і для коней. Ми відповіли на це, що посли короля і Речі Посполитої нічого не потребують і не приходять просити ні пристановища, ні поживи, однак не гребують гостинністю християн і друзів. Для того, аби рівний з рівним могли обговорювати умови, про які треба буде домовлятися з волоським воєводою, секретарем посольства призначений був Петро Трилятковський, маршалок двору Прокопія Оснявського, обраний за його виняткову моторність, скромність і прекрасні манери. Він і рушив до Радула оголосити від імені послів, що уповноважений для переговорів і домовитися з ним, як сусідом Польщі й посередником миру, про час, місце і способи підписання перемир'я.
Ми обговорювали, що пристойніше: чи чекати Радулу в наметі, чи іти до нього; але через те, що пристойність ні в чому не була порушена, Трилятовський, оточений волоською шляхтою, рушив до воєводи, який з усім своїм сенатом чекав прибуття бажаних гостей. Позаяк не годилося при самому початкові переговорів починати чвари або вказувати підозру, то посли попередили воєводу, який у свою чергу зробив декілька кроків назустріч їм у супроводі своїх радників і запросив для приватної бесіди, при якій присутнім був один лише бан краєвський Катерджей, перший сановник Волощини. Вручивши грамоту Любомирського, посли на перший раз побажали лише, щоб їм якомога швидше випрохана була аудієнція у візира. Радул виявився гідним довіри і в справі миру прихильником польського королівства, по-перше, тому, що був християнином, по-друге, тому, що польсько-турецькі війни не дозволяли йому ні укріпити своєї влади, ні користуватися багатими прибутками.
Зі свого боку візир Дилавер показав особливу поштивість, бо тоді ж відрядив назустріч нам для більшого вшанування п'ятдесят відбірних яничарів, які вирізнялися красою вбрання і будовою тіла. Втім, воєнні дії не припинялися і під час цих взаємних турбот про мир. Турки стріляли через Дністер і турбували прибережну частину табору. Біля воріт Любомирського польське рицарство затіяло сутичку і декілька хоругв з успіхом помірялись з ворогом. Симон Копичинський, хоробро домагаючись перемоги, ледве уникнув загибелі: його поніс кінь, поранений списом супротивника. Настільки ж мінливу долю випробував Криницький, намісник гусарської хоругви Олександра Прусиновського, сина белзького воєводи. Одначе турецький стрій, вірогідно, був змішаний, якщо Прокіп Сенявський, який ішов зі своєю хоругвою від шанця Ходкевича на підкріплення Любомирському, міг беззаборонно пройти мимо самих турецьких військ. Дивно також, чому турки, що так часто загрожували нам своїми військами і гарматами, жодного разу не спробували оволодіти Жванецькою фортецею, яку побудував кам'янецький староста Валентій Калиновський, - богатир високого духу. Не стільки її позиція була вигідною для поляків через близькість до річки і самого Хотина, наскільки вона могла бути грізною в руках супротивника. Тим часом турки посилено намагалися здобути замок в Панівцях, на відстані милі від Кам'янця (побудований швидше заради краси й задоволення, ніж для воєнних цілей брацлавським воєводою Яном Потоцьким, мужем, уславленим рицарськими подвигами), та після марних зусиль змушені були відступити через зраду татар. Оглянувши уважно розташування Кам'янця з прилеглими до нього узвишшями і не зважаючись вдарити на саме місто, турки спалили однак вірменську церкву св. Хреста, побудовану на скелі.
Під час перебування послів у таборі Османа, турки, повертаючись із битви і проходячи мимо їхніх шатер змучені та знесилені, ховали від сорому отримані рани, а трупи своїх солдатів поспіхом відвозили у закритих возах. Великий візир, намагаючись відновити стару приязнь між Польщею і оттоманським двором, запросив до себе послів у присутності другого візира Гусейна і великого скарбника Бачі-паши. Белзький каштелян, знаючи, що вуха цих дикунів не привчені до вишуканої мови, коротко виклав, що Річ Посполита готова зберегти умови попереднього миру, і просив Дилавера, як людину, що посідає місце в раді Османа і стоїть біля керма управління, використати свій вплив у цій справі, вельми важливій для обох сторін. Важко повірити, наскільки посли визнали його приступним, людяним, миролюбним, повним правоти й законності у словах і діях; це приязне вітання, люб'язний голос і жести - все висловлювало повне співчуття справі обопільного примирення. Втім він просив послів змінити приміщення і зайняти шатра по-сусідству з ним і скарбником, щоб зручніше було вести переговори. Королівська розкіш і вишуканість виявлялися як у його поводженні, так і в оздобленні Шатра і, судячи з обстави, можна було думати, що бачиш перед собою якого-небудь неприступного монарха, а не візира. Просто від Дилавера посли рушили до духовного проводиря мусульман, який колись був вихователем Османа в його дитячому віці й тепер користувався великою шаною і милістю султана. Згорблений від старощів, зі слабким голосом, він здавався цілковито безтямним і, коли посли вітали його, сидів ніби статуя з нерухомою головою, спрямованим до землі поглядом, зі складеними руками, в яких тримав чотки з камінців, бурмочучи молитви. Балакучий старий розлого відповідав на лаконічну промову белзького каштеляна, перемішуючи свої слова багатьма жартами і мусульманськими забобонами. Він так само, як і візир, обіцяв ужити всіх зусиль для відновлення старовинної священної дружби між поляками і турками.
Коли справа таким чином дійшла вже до обговорення умов миру, візир доручив Радулу розпитати про наміри поляків. Перш за все обидва боки зійшлися на тому, щоби прикордонні суперечки були спільно розглянуті уповноваженими комісарами. Далі Радул вимагав рішучого придушення козацьких свавіль. У своїй відповіді посли з'ясували весь стан справи: джерело козацьких бешкетів міститься у постійних нападах татар, які так часто спустошують найбільш плодючі провінції держави, доводячи до злиднів багатьох поселян, а ці останні, у свою чергу, готові усіма засобами позбавитися ворога й у всіляких бешкетах шукають виходу зі свого розпачливого становища. Кидаючи власні житла, вони вештаються, шукаючи кращих поселень і почасти з помсти, почасти з метою грабунку вступають під козацькі знамена. Щоб не порушити миру з турками, Річ Посполита намагається стримувати їхнє свавільство то частими грамотами, то посиланням комісарів; були випадки, коли уряд готовий був покарати їх озброєною силою, але раптові напади татар відволікали його увагу.
У дійсності набагато винніші козаки, що живуть понад Доном, які, хоча належать великому князеві московському, здійснюють усі свої бешкети під виглядом запорожців і ніщо у світі не змусить їх утримуватися від морських набігів. Коли ж волоський воєвода пригадав недавній напад козаків на землі Оргієвську та Сороцьку і наполягав на видачі всієї їхньої старшини до рук Османа, посли відповідали лише, що після оголошення турками війни усі ворожі дії були дозволеними. До того ж негідно здавна відомій доброчинності та правдивості поляків видавати на поталу ворогові тих, котрі були нашими товаришами в битвах. Нарешті, якщо вже необхідно покарати запорожців як порушників миру, то слід точно так же зробити з Бернаськом, Кантеміром і всією татарською старшиною. Радул без усякого приводу вигадував різноманітні причіпки і труднощі, скаржився на Цецорський похід Жолкевського, як головну причину турецької війни, але отримав у відповідь, що гетьман був спровокований Скіндер-пашею і визнав за краще перенести воєнні дії з рідної землі на ворожу, змовк перед справедливістю доказів. Нарешті запропонував відразу ж після повернення Османа до Константинополя надіслати йому, як володареві майже всієї землі, замість гарача якісь неймовірно цінні подарунки.
Знудившись від його тяжких умов, посли відповідали, що Річ Посполита нікому не платить данини, а польський народ, уславлений своїми вольностями, так любить свободу, що при найменшому її порушенні вважав би її остаточно втраченою. Для збереження ж своїх вольностей кожен готовий пожертвувати своїм майном, здоров'ям, і навіть життям. Якщо Осман побажає відновити стару дружбу з Сигізмундом, польський король готовий надіслати йому дарунки як запоруку доброї сусідської приязні, але аж ніяк не на знак турецького панування, бо поляки за звичаєм своїх предків і донині визнають своїм володарем лише того, кого самі обрали вільними голосами на трон. Радул вдовольнився цими відповідями та, не дратуючи і послів подальшими запереченнями, вирушив до великого візира, дотримуючись лише тієї перестороги, щоб з числа умов миру було видалено пункт відносно звільнення польного гетьмана Станіслава Конецпольського, Самуїла Корецького, Луки Жолкевського і Володимира Фаренсбаха, який утримувався в ланцюгах під суворою охороною в милі від Константинополя. Промовчав він про це заради того, аби Дилавер не зажадав великого грошового викупу від полонених, тим часом як він сам (тобто Радул) має таємні засоби, за допомогою яких ці полонені незабаром повернуться на батьківщину.
Костянтин Вевелі, що намагався різноманітними вивертами здобути милість турків, радив послам, аби під виглядом запорожців туркам були видані злочинці, засуджені на ув'язнення у Кам'янці та інших замках. Ці зрадницькі намовляння мали метою налаштувати козаків проти Польщі, очорнити Владислава в їхніх очах і тим самим позбавити польський табір добрих воїнів. Але задум цей був розгаданий і тому не здійснився; проте Радул почасти особисто, почасти за посередництвом інших осіб намовляв послів до прийняття запропонованих умов.
Крім різноманітних пропозицій було пущено в хід марні загрози: так, наприклад, у таборі оголосили, що Осман має намір простояти тут ще шість тижнів; турецькі полки часто виходили на показ, роблячи вигляд, ніби йдуть до польських укріплень чи повертаються з поля. Зі свого боку візир, коли не вдались його намагання за посередництвом волоського воєводи вигадати у послів яких-небудь поступок, зважився нарешті сам спробувати щастя, використавши для цього весь свій вплив. Тому, закликавши нас на таємну аудієнцію, умовляв згодитися на посилку гарача до Константинополя і покарання запорожців. Потім загрожував, що Осман пробуде під Хотином до дня св. Димитрія, тобто до середини листопада, а шляхом через Молдавію пошле ногайських, кримських, білгородських і добрудзьких татар разом із загонами волохів, молдаван і європейських турків, які протягом цілої зими будуть спустошувати польські володіння. Сам же султан з настанням весни, зібравши численні війська в Азії й Африці, з'явиться до Польщі шляхом, підготовленим татарами. Все це візир говорив, не зводячи з послів пильного погляду, намагаючись збентежити їх і спостерігаючи вираз їхніх облич, далі оголосив, що з цією відповіддю вони можуть безборонно повернутися до свого табору. Каштелян белзький заперечив скромно і з достоїнством, що кінець війни завжди сумнівний, а перемога і поразка приховуються в таємних вироках долі; у даний же час турки не мають приводу гордитися, а поляки страшитися. Народ наш створений для свободи й так звик до неї, що швидше готовий пережити всілякі лиха, ніж згодитись іти під ярмо гарача. Після цього посли встали і, прощаючись, дякували візирові за дотримання священного міжнародного права і даного слова, виявленого як у прийомі, так і у вільному пропуску послів. Візир змовк, вражений, але, бачачи непохитність послів, люб'язно подав руку обом, попросив нас залишитися і після цього виявився цілком зговірливим відносно мирних умов.