Книга перша (продовження)
На чолі йшло військо Любомирського, яке рухалося вглиб Молдавії; за Любомирським йшли: Липницький зі 150 людьми і Ріхтер з 50 лівонськими стрільцями. Липницький повернувся з величезною здобиччю; зрештою, він би краще зробив, якби обережніше вдарив на Серет, молдавський замок за Прутом, куди зібралися для свята численні натовпи вірмен і молдаван. Але ці останні, стривожені нежданою галасливою появою війська, розбіглися, рятуючи життя і майно. Ходкевич з незадоволенням дивився на ці напади, бажаючи швидше лагідністю, ніж насиллям схилити на бік Речі Посполитої цю християнську країну. Кращим же доказом її довіри і дружнього ставлення до Польщі міг служити Петро Могила, син Симеона, колись молдавський воєводич, нині вигнанець, посиротілий по смерті Жолкевського, який особливо протегував йому. Тепер він усі свої надії покладав на допомогу Ходкевича і між ними встановилися найближчі стосунки. Проте передбачливий гетьман остерігався, щоб роздратовані молдавани не вирішили помститися Шембергу на його зворотному шляху, і через це повелів під звуки труб (як того вимагає воєнний звичай) оголосити суворий наказ, аби ніхто не смів віднині завдавати образ молдаванам. Якийсь румун Бернацький, отаман ватаги розбійників, ховаючись у сусідніх лісах, нападав із засідки на тих, які там рубали дрова чи пасли худобу, причому захопив багато коней, возів і людей, з яких 50 чоловік утекло.
Проти розбійників влаштували похід: Копачовський, людина підприємлива, сотник, що відзначився під командуванням Лісовського в московських війнах, і молдавський шляхтич, Бичек, ще раніш відомий як прихильник поляків. У цей самий час повернувся до Ходкевича польський загін, відправлений ним до Сочави для розвідок про турецькі й татарські сили; але оскільки ворожі сили не показувались, то він привів з собою одного лише молдавського шляхтича, котрий мешкав при дворі господаря Олександра. Позаяк лагодження мосту не скоро було завершене, то польське військо лише на дванадцятий день перейшло за Дністер. Іржання коней, грім труб, тріскотнява бубнів, блискіт зброї, радісні вигуки наповнювали серця веселощами. Грізними здавалися молдаванам наші веселі хоругви, польські хрести та орли. Натовпи людей різного віку і стану здіймали до неба руки, благаючи про допомогу. В усіх думках була впевненість у перемозі, на всіх устах радісний згук. Нарешті вдалось увійти зі зброєю в руках у ту країну, яка колись була могилою для поляків. Рицарство готувалося відплатити за дві війни, за всю польську кров, пролиту протягом стількох століть; той за батька, той за брата, той за приятеля, усі воліли помститися за своїх предків, загиблих від рук турків.
Ходкевич, слабкий тілом через хворобу, але бадьорий духом і зовнішністю подібний Марсу. їхав на прудкому коні, поглядом і порухом голови підбадьорюючи війська. По один бік табір оточували наддністрянські скелі, по другий сусідні ліси, посередині розкинулося поле - тому супротивник не міг ні оцінити наших сил, ні змусити Ходкевича стати до бою. До того часу не було ще ніяких відомостей про військо запорозьких козаків, вождя яких, Конашевича, з нетерпінням чекав гетьман. Тому прибуття Конашевича, який отримав від козаків прізвисько Сагайдачного, через те, що носив лук, немало додало відваги. Конашевич повертався з Варшави, куди їздив у посольстві до короля, і привіз для своїх бажану відповідь і вірну надію на прибуття козаків до табору Ходкевича. Одначе наймізерніші з них під проводом нікчемного Бородавки, або краще мовити, скинувши з себе усяке керівництво, розсіявшись Поділлям, зайнялися грабунками.
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах і діях, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, проте в очах майбутніх нащадків він достойний стати поруч із найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі. Багато разів здійснював він морські походи в човнах на чолі запорозького війська і завжди йому особливо сприяла доля: він завжди повертався вкритий славою. Він переможно бився з татарами на перекопських полях і в Криму й тепер захопив гурти худоби на просторих пасовиськах і відняв у татар, що поверталися, награбовану на Русі здобич. Колись Конашевич поспіхом і на велику тривогу для ворога з'єднався з Владиславом, який намагався силою зброї підтримати свої права на московський престол. Віддалені країни бачили його переможне знамено. Вогнем і мечем спустошив він неприятельські землі й, уславившись під Єльцем, Соком, Лівнами і Калугою, міцними замками, розніс страх свого імені по цілій Московії. Стогнучи під його ударами, ворог бачив, як переходили до рук козаків золотий посуд і дорогоцінні багатства, як полонені різного віку, статі та станів йшли за його колісницею. Так само й морські походи прославили ім'я Конашевича; йому дуже щасливо вдавалися піратські набіги; береги європейської та азійської Туреччини і сусідній Константинополь бували свідками його перемог. У час описуваного нами Хотинського походу слава його імені щодня зростала серед турків. Одним словом, він був світлий розумом, шукав небезпек, нехтував життям, перший у нападі, а у відступі останній; рука його ніколи не хибила; він був пильним у таборі,не любив зманіженості, і не такою мірою піддавався пиятиці, як то було у звичаях козаків. Зрештою, і в нього була вада, саме надмірна жадоба любовних пригод, які прискорили його смерть. Чи був він тверезий, чи ні, у розмові він завжди висловлювався з обережністю, впевнено й обмірковано. Завдяки своєму службовому становищу завжди вірний королеві й Речі Посполитій, він бував суворим у справі придушення козацького свавілля; не замислюючись, карав смертю за найменші провини; свої не полюбляли його за те й неодноразово вже волею більшості він ледве не був позбавлений верховного командування запорозьким військом. До забобонів ревний послідовник православного обряду, він був затятим ворогом тих, хто переходив в лоно римської церкви; все це давало привід його супротивникам до самої його смерті тримати під підозрою його прихильність до Речі Посполитої. Ходкевич, радо прийнявши й обдарувавши Конашевича, відразу ж відіслав його за Дністер назустріч козакам, з двома легкими хоругвами у супроводі Молодецького, родича Любомирських і людини, що користувалась серед козаків доброю репутацією.
Один з придворних Любомирського, Мощинський, влаштував вилазку з табору для захоплення язика від супротивника, але темна ніч зіпсувала всі його зусилля. Переправившись на протилежний берег Прута, він випадково натрапив на румунських розбійників. Не в змозі відразу розпізнати у темряві, чи був то супротивник, чи ж люди з власного війська, й лише пізніше, з говору впізнавши молдаван, втрапив у сліпу безладну сутичку, в якій рубали без розбору і своїх, і чужих. Помітивши помилку, він подав знак до відступу й припинив з того часу слідкувати за турками. Угорець Фекеті мав більший успіх; після бушинського походу він втік з табору Скіндер-паші до польського табору і виявив рідкісну діяльність і вірність у війні Владислава з Москвою. Він був особисто рекомендований Ходкевичу й привів з яської землі знатного молдавського полоненика, який знав, у який бік спрямовані турецькі сили. Проте вождям не вдалося нічого вивідати у нього, крім підтвердження отриманої з іншого джерела звістки про те, що молдавський воєвода Олександр виступив зі своїми військами назустріч Осману, залишивши Яси без захисту. Коли розійшлася звістка про наближення турків, Русиновський підбадьорив військо надією і посилив його чисельно, привівши з собою легко озброєну польську кінноту, яка у війні імператора Фердинанда з його повсталими підданими дуже вславила серед чужоземців ім'я сарматів.
Багато з простих солдатів розбрелися по довколишніх селах у пошуках припасів; їх сприйняли за ворогів і панічний страх оволодів військом. Незважаючи на точні відомості про рух супротивника, Ходкевич уже вивів з табору декілька хоругв у поле, а решта війська готувалась до битви; тим часом белзький каштелян Станіслав Жоравинський, загін якого становив денну сторожу, сам галопом об'їхав і оглянув довколишні ліси і, впізнавши своїх за говором і одягом, доніс Ходкевичу, що супротивника немає поблизу. При цій звістці страх серед війська змінився на радість, тим більше, що прибув Дорошенко, жаданий посол від запорозьких козаків, які, розоривши Оргієвську область й до цурки знищивши Сороки, доносили про щасливий кінець експедиції, про своє швидке прибуття і незмінну готовність до послуг Речі Посполитій. Звістка про жадане прибуття королевича Владислава разом з рештою війська і гарматами великого калібру ще посилила сприятливі передвістя. Обоз його був уже піді Львовом, але щоб спонукати його з усіх сил спішити до Хотина, до нього послані були: Станіслав Жоравинський і син люблінського воєводи Яків Собеський, які іменем гетьманів, матері королевича і слави королівського дому, іменем квітучого царювання його батька мали заклинати його поспішити до табору Ходкевича, щоб з'єднаними зусиллями відбити удар, який загрожував польській державі.
Посли застали Владислава в селі Пробожні; він палав жадобою слави й бажанням виконати свій обов'язок перед вітчизною. При королевичі знаходилися три загони німецької піхоти під командуванням хелминського воєводи Яна Вейгера, Герарда й Ернеста Денгофа, зверх того, угорська піхота, хоругви Миколи Кохановського, Альмата і Бартошевського, також 16 гармат великого калібру. Гусарські хоругви Немири, підлясського каштеляна та Костянтина Плихти, каштеляна Сохачевського, разом з хоругвою охоронців королевича Владислава, під командуванням Мартина Казановського, доповнили склад війська. Тут був цвіт кращої та найшляхетнішої молоді у супроводі численного почту, який утримувався на їхні власні кошти: князь Януш Вишневецький, Адам Пржіємський, Андрій Фірлей з Дубровниці, староста казимирський, і Павло Дзялинський, староста брацянський. Стефан Конєцпольський, Сигізмунд Тарло, Фома Собеський та багато інших представників кращої шляхтянської молоді зібралося довкола королевича. Були тут також легко озброєні загони: Гневоша, Зборовського і Яна Дзержка, та важко озброєні: хелминського воєводи і Денгофа, гіперпольського старости; владиславський єпископ Павло Велуцький подав достойний пам'яті приклад любові до вітчизни, озброївши сто чоловік гусарської кінноти та сотню піхоти, яких очолив Філіп Велуцький, брат єпископа. Олександр Радзівіл, подібно своїм предкам, ревний захисник Речі Посполитої, доправив хоругву легкої кінноти і три хоругви піхоти. Королевич милостиво прийняв послів і, приймаючи до серця прохання рицарства, виправдовував своє пізнє прибуття тим, що артилерія прибула зі Львова пізно й у великій несправності та що німецька піхота хворіє, змучена довгим маршем і літньою спекою, а виглядом своїм нагадує швидше людські тіні, ніж бойове рицарство.
Все, почуте нами з вуст королевича, і все, що ми бачили самі, після повернення ми докладно передали Ходкевичу, засмученому й схвильованому такими сумними вістями. Пронеслася чутка, ніби запорожці зовсім не прийдуть. Відчай відбивався на обличчях солдатів і старшин; голови схилились; чутно було тихе нарікання, коли сумна звістка передавалась по наметах. Схвильований Ходкевич обмірковував можливості зарадити лиху. Призвідці легких хоругв, Лишка і Куличевський, вирушили до Степанівців і повернулися зі звісткою, що татари вже відрізали шлях козакам, які наближалися. Насправді ж запорожці, уникнувши небезпеки, вже тоді щасливо і зі славою боролися з турками. Протягом майже восьми днів і ночей величезні турецькі війська наступали їм на п'яти, не даючи можливості загонам роз'їжджати для поповнення запасів.
Осман у винищенні козаків бачив ознаку сприятливого кінця воєнного походу. Сорок запорожців, що відбилися від свого війська і переховувались у печерах між скель, привернули до себе всю увагу і зусилля ворога. Привезено було гармати, щоб розгромити цих воїнів, позбавлених усілякої допомоги; але бачачи всі свої зусилля марними, бо природа місцевості захищала обложених, Осман через два дні вирішив знищити їх голодом. Оточені з усіх боків, козаки проте відважилися зітнутись із ворогом (бо відчай нерідко буває поштовхом до шляхетної смерті) і встигли пробитися крізь вражені й тремтячі турецькі війська; та змучені голодом і зусиллями, вкриті пороховим пилом, вони склали життя разом зі зброєю. Осман ганебно піддав їх тортурам і, забувши султанське достоїнство, пускав у них стріли власноруч, наказавши прив'язати козаків до дерев. Нещасні залишили пам'ять своєї безсмертної слави на тому місці, де скінчили життя. Темні й невідомі люди ушляхетнили себе такою смертю, у той час, як Осман став предметом презирства для благородних людей усіх часів.
Тим часом румунські розбійники, об'єднавшись з ватагою татар, не припиняли нападати на табір Ходкевича і захоплювати людей і коней, які необережно віддалялися на пасовиська. Петра Конашевича також спіткав нещасний випадок, від якого він урятувався єдино завдяки своїй дивовижній енергії та сприятливій долі. Прямуючи до Степанівців, де він сподівався зустріти запорозьке військо, він помітив на землі численні сліди кінських копит і, вважаючи, що напав на слід своїх, натрапив на ворога. Турецькі вогні у нічній темряві остаточно ввели його в оману, і він був упевнений, що знаходиться поблизу козацького табору. Коли розвиднилося, Конашевич з пагорбка роздивився намети, помітив свою помилку і кинувся тікати, але турецька сторожа погналася за ним. Майже наздогнаний турками, він кинув коня і з простреленою рукою, знесилений, сховався у найближчому лісі. Там він переховувався цілий день і ніч, не знаючи дороги, не знаючи чим зарадити, ослаблий від рани. Так він досяг Дністра, переправився через нього поблизу Могилева і пробився нарешті до свого табору. Запорожці, які вже довірили головування над собою Бородавці, урочисто й одноголосно вітали його знову як свого вождя. За його наказом Бородавка, звинувачений у багатьох злочинах, був закутий у ланцюги і скоро після того страчений під Хотином.
Тоді ж довкола табору у різних напрямках постійно вешталися молдавські розбійники. Уже було послано декілька загонів, які переховувались у лісах, відповідаючи засідками на засідки і підстерігаючи їхні бешкетні збіговиська; вже ніхто не показувався, оскільки знання місцевості давало їм можливість уникати засідок. В околицях Хотина з'явилася купка запорожців, яка супроводжувала здобич, захоплену в Оргієвській області. Густа курява, здійнята ними, заважала розгледіти, хто були ці прибульці, і викликала побоювання, що наближається ворог. Сурмач подав сигнал і ватажки почали вже шикувати війська у бойовий стрій, коли гонець повідомив про наближення козаків.
Мирза Кантемир, підбадьорений постійними удачами у багатьох попередніх війнах з поляками, побажав зробити почин у наступальній війні. Він сховався у лісі з п'ятитисячним загоном старих і досвідчених татар і послав свого брата на чолі двох тисяч, доручивши йому вчинити напад зненацька на польську сторожу, а ті, диким криком викликали замішання в нашому таборі. Один татарин, наділений міцною статурою і великою мужністю, хоробро пробився до воріт табору Любомирського і впав тут, вражений каменем. Зате з іншого боку, з придністрянських гір, татари спускалися, подібно до хмари.
Першим постом з того боку завідував Піотровський, ватажок легкої кінноти; тут щастя сприяло полякам: підступний ворог, який наступав на табір, був відбитий з ганьбою, хоча й спрямовував свій натиск саме в те місце, де солдати міцно спали, змучені нічною експедицією. Передбачливий, незважаючи на хворобу, Ходкевич кинув військо в атаку. Правим крилом керував Любомирський, при якому знаходилась також хоругва белзького підкоморія Матвія Лєсньовського. Лівим крилом командував сам Ходкевич, повернувши центр війська до гір, звідки побоювався татарської засідки; при ньому знаходилися загони: його власний і Сенявського, а на допомогу їм у перших лавах розташовані були хоругви двох каштелянів - познанського, Петра Опалинського, і полоцького, Богуслава Зеновича. У другому ряду розміщені були загони оршанського старости Олександра Сапеги й визненського старости Миколи Коссаковського. Центр війська складали загогони: белзького каштеляна Станіслава Жоравинського і липницького старости Боратинського; до них були приєднані Свіжинський і Средзинський, з гусарською хоругвою київського воєводи Фоми Замойського. Велика кількість новобранців, що не звикли до дотримання ладу, дратувала Ходкевича; та він пам'ятав чисельність кожної хоругви і з дивовижною швидкістю думки призначав позицію кожній з них.
Малими здавалися польські сили, що далеко не досягали встановленої сеймом цифри; до того ж ще й відсутніми були війська королевича Владислава та запорожці. Все це бачив Ходкевич, та не втрачав духу, бо він скидався на кращих полководців не лише свого часу а й давнини. Він розмістив у лісі декілька загонів легкої та важко озброєної кінноти разом з німецькою й угорською піхотою, доручивши їм вдарити із засідки на татар. План цей повністю вдався; коли поляки навально вдарили на ворога, той змушений був відступити, незважаючи на перевагу своїх сил. Кантемир, збентежений втечею своїх, сам кинувся тікати й, зустрівшись випадково із запорожцями, втратив немало татар. Розповіді полонених про наближення Османа і татарського хана Джанібек-Гірея були підтверджені Шембергом і Костянтином Вевелі, які бачили турків у чотирьох милях від Хотина. Візир Гусейн, достойно прийнявши Шемберга, приховав його прибуття від Османа, а ті, що раніше клопоталися про відновлення миру за посередністю Вевелі й обох гетьманів, тепер пихато відповідали, що хоча вони бажають миру не менше самих поляків, але вважають за потрібне залишатися озброєними. При звуках труб у таборі було оголошено, що всій Речі Посполитій загрожує нечувана доти небезпека. У приватних бесідах ватажки намагалися підтримати солдатів, стверджуючи, що в божому милосерді вся надія на спасіння і що мужність поляків відіб'є силу силою. Тут могло подіяти не стільки красномовство, скільки саме нагадування про те, що похитнулася стара слава батьків, які воліли купувати мир залізом, ніж золотом. Проте для більшої безпеки поспішили оточити табір ровом і валом. Увечері Конашевич зі своїми запорожцями розташувався табором на відстані однієї милі від Хотина, але оскільки позиція ця не була безпечною, то козаки в ту ж ніч наблизилися до Дністра і зайняли іншу поруч з табором Ходкевича.
_______________________
Книга перша. Книга друга. Продовження книги другої. Закінчення книги другої. Книга третя. Продовження книги третьої.