Книга друга (продовження)
Ватажки, звичайно, дивилися з прикрістю на погіршення настрою війська і намагалися всіма силами перешкодити дезертирству. Навмисне зволікали з ремонтом мосту, бажаючи навіть такою невигідною для війська мірою покласти край ганебним втечам. Багато хто зі шляхтичів, що належали до найвельможніших родин, переховувалися на возах між провіантом; їх витягували з цих схованок і проводили по табору, як таких, що ганьблять своє військо. Імена осіб, осоромивших себе боягузтвом, були занесені в публічні акти, задля більшого повчання нащадкам, майно їхнє конфісковане, а імена піддані сеймовим присудом вічному безслав'ю. Та рицарство, що залишилося в лавах, винятковими чеснотами спокутувало провини своїх товаришів і обезсмертило свою славу в цілому світі. До всіх бід, хвороб, смертності та втеч з війська додався ще падіж коней через нестачу не лише вівса й сіна, але й паші, бо обидва дністровські береги були зайняті ворогом. Через безперервну гарматну стрілянину вже відчувався брак пороху, що позбавляло надії на перемогу.
Спонуканий такими несприятливими умовами, Ходкевич вирішив уночі вдарити на турецький табір, який, на спільну думку, не укріплений ні валом, ні ровом, легко міг бути захоплений. Ніч, сприятлива для такого роду справ, вкрила мороком околиці, а турки, за словами втікачів і полонених, поринули в солодкий спокій далеко від своїх коней, скинувши з себе не лише зброю, а навіть одяг. Нещодавній приклад запорожців, які раптовим нападом нагнали паніки на все варварське військо, додавав нам бадьорості та сподівання, якщо не на повну перемогу, то у крайньому разі на значну поразку і перестрашення ворога. Цю думку підтримував Ян Вейгер, який навчився в Угорщині воювати з турками. Королевич Владислав, хоча й хворий, також згоджувався з ним, а Петро Конашевич благав як від свого імені, так і від імені цілого війська Запорозького, щоб цей задум було сповнено. Проте Ходкевич побоювався жадоби козаків до грабунків і його велике серце нехтувало перемогою зненацька, тим більше, що всі славетні полководці вважали справою більш шляхетною помірятися з супротивником у чесній битві, а сам він, посивілий у боях, зобов'язаний був своїми успіхами не потаємним вилазкам, але відкритій мужності. Однак, щоб ніхто не помислив, нібито вождь перетинає війську шлях до перемоги, він згодився на всі вимоги та з властивою йому швидкістю зайнявся необхідними розпорядженнями й приготуваннями.
Тим часом супротивник переправив через Дністер чотири гармати, але даремно намагався створити безлад у запорозькому таборі; втрати були найнезначніші, - захоплено декілька коней та загинув один курінний отаман Яким разом з десятьма простими козаками. Доведені до паніки пострілами, які поляки спрямовували в них з висоти, турки кинулися зі своїми гарматами на нововідбудований міст. Вирішено було з обох боків ударити на табір Османа. 3 боку, розташованого над нижнім Дністром неподалік від козацького табору, мали вдарити з пагорбка двадцять тисяч запорожців і декілька легких хоругв, а також князь Юрій Заславський, угорська піхота під командуванням Альмеда та німецька під командуванням Герарда Денгофа. Услід за ними мали йти всі хоругви, що належали до загону Ходкевича. По другий бік табору, з боку лісу, мала вдарити решта угорської піхоти та німці Ернеста Денгофа. Любомирський зі своїм крилом і пішим загоном хелминського воєводи мусив стояти у резерві поблизу лісу, звідки могла загрожувати татарська засідка. Ходкевич наказав легким хоругвам з криком кинутися на турецькі сторожові пікети, якщо такі з'являться, і, переслідуючи їх, увірватися в самісінький табір, який тут же мусили зайняти Запорожці разом з німецькою та угорською піхотою. Потім буде подано сигнал і усе військо з криками, під звуки труб і бубнів ударить на турецький табір. Обидва гетьмани і хелминський воєвода разом зі списоносцями і важкою кіннотою мусили триматися здаля у відкритому полі, щоб тим легше надавати підтримку піхоті і зламати тиск татар і турків. Намислена справа могла початися не раніше, як перед світанком. Для охорони табору залишена челядь, яка почасти доповнювала різні хоругви; почасти була утримувана на кошти окремих рицарів як їхня прислуга. Число її було вельми значним, вони складали ніби окреме військо; усі були озброєні й кожен мав рушницю, тому турки, судячи з кількості вогнів у польському таборі, складали уявлення про чисельність нашої армії.
Владислав, первородний син короля, уся надія держави, князь від найранішої юності ревний у служінні Речі Посполитій, як другій своїй матері й годувальниці, змушений залишатися у таборі через посилення хвороби, був предметом щирої і повної співчуття турботливості. Кожен раз при погляді на невеличку хатинку, де лежав хворий королевич, душу проймав ніби болючий докір, що тут залишається підвладний усім випадковостям ворожої засідки, єдина запорука слави цілого війська. При особі королевича залишалися його охоронці та піхота Кохановського.
Зразковим ладом і одночасно виступали хоругви з воріт Ходкевича і Любомирського. Усім велено було мовчати і роздано воєнний пароль. Нічний морок і довірлива безпечність супротивника надавали кожному впевненості в успіху. Ледь почало світати, ясне небо вкрилося хмарами, швидше волею долі, ніж випадково, і сипонув дощ з такою силою, що козаки повідомили Ходкевичу про неможливість стріляти з рушниць через вогкість і, не рухаючись зі своєї позиції, просили відкласти воєнні дії до світанку, який неминуче відкрив би нас ворогові. Оскільки те ж саме можна було передбачати й стосовно інших хоругв, то військо отримало наказ повернутися до табору, зберігаючи повну тишу. Цей дощ доводить особливу турботу Провидіння, котре в усі часи оберігало Польщу; бо ця нічна експедиція, пов'язана з багатьма незручностями, не могла мати щасливого кінця. Побувавши згодом у турецькому таборі, я міг наочно впевнитись у тому, що наші відомості про становище турків були зовсім неправдиві. У тому боці, куди ми намірялися здійснити напад, на валах густою лавою стояли гармати, а коней, яких випускали на пасовисько, щовечора заганяли назад і тримали під рукою у вершників. Перед наметами більш значних осіб горіли ліхтарі, а між наметами було протягнуто мотузки, так що не лише кіннота, але й піхота не могла мати вільного проходу, щохвилини заплутуючись і падаючи, й не стільки наводила б страху на турків, скільки сама піддавалась би їхнім ударам. Ми помітили, що турки не настільки піддаються сну, як нам про це говорили; навпаки, у них зазвичай у нічний час збирають військові наради, відвідують приятелів, влаштовують бенкети та збіговиська, дозволені законом Магомета, а під час сну дикі вигуки пробуджують їх для молитви і забобонних обрядів. Нарешті, якщо мовити правду (як цього вимагає істина), то й тепер, згадуючи багатство й розкіш турецького табору, не можу припустити, щоб військо польське, а особливо звичайні солдати, у змозі були утриматися від грабунку, чим накликали б на всіх нас вічну неславу й ганебну поразку.
У цей час для переговорів про мир прибув комісар Костянтин Вевелі, з листами від волоського воєводи Радула, котрий гаряче наполягав на тому, щоб Ходкевич відрядив тямущого посла до візира Гусейна, ручаючись при тому, що в силу загального міжнародного права посол не лише буде користуватися повною безпекою, але усіма почестями, відповідними достоїнства Речі Посполитої. Одначе гетьман, поступаючись загальній вимозі, знову готувався до такого ж нічного нападу на турецький табір, як і за три дні перед тим. Він вже розташовував військо для атаки, коли декілька перебіжчиків, угорців з хоругви Мощинського і німців з хоругви Денгофа, того ж вечора відкрили ворогові наш план. Таким чином таємничою волею долі наша справа двічі була відмінена. Зрештою, купка запорожців тої ж ночі переправилася через Дністер і захопила декількох сплячих турків, які стерегли свою худобу на пасовиську.
Раніше, ніж почати виклад про переговори комісарів із запорожцями, вважаю доречним сказати декілька слів про їхнє походження, звичаї і закони так, як я чув про те від людей компетентних і в чому сам мав нагоду впевнитися; тим більше, що слава їхня рознеслася далеко серед різних народів. Майже всі вони виводять свій початок зі Русі, хоча в їх числі знаходиться немало шляхтичів з великої та малої Польщі, засуджених до втрати честі, а також німців, французів, італійців, іспанців та інших, змушених залишити свою батьківщину через вдіяні безчинства та злочини. Всі вони сповідують православну віру, вживають одну руську мову; вони відреклися від колишніх прізвищ і прийняли простолюдні прізвиська, хоча декотрі й належали раніше до вельможних родів. Забувши всяку цивілізацію, вони провадять дике й суворе життя. Іхня старшина заснувала поселення у місцевості, захищеній від природи, понад дніпровськими порогами, котру стародавні географи називають Саtadupas, а сучасні нам русини своєю мовою називають Порогами. Зовсім не турбуючись про військову дисципліну, вони провадять життя у постійних битвах і січах. Вони розділені на хоругви та загони (курені) й настільки прив'язані до свого лігвища, що мали б за тяжкий гріх полишити козакування заради іншого роду занять. Мало прив'язані до родинного життя, або ж навіть зовсім позбавлені його, мешкаючи вдалині від міської торгівлі й незвичні до розкоші, вони не відають нічого крім зброї, а їхнє невибагливе утримання забезпечують полювання та риболовля. Часто й щасливо вони билися з татарами в очаківських степах і, готові жертвувати навіть славою заради наживи, влаштовували морські походи й спустошували турецькі володіння. Військо їхнє складалося ледве з декількох тисяч, але у ньому існували всі військові ступені й старі заслужені вояки користувались великими почестями. Блаженної пам'яті польські королі, прихильно налаштовані до своїх рицарських підданих, звикли оберігати козаків милостивим опікуванням і наділили їх певними правами та привілеями. Згодом, коли багаті гріхами часи зіпсували старі звичаї Запорожжя, юрмище козаків стало швидко зростати в числі; не тому, що особливо цінувалися заслуги та мужність цього рицарства, а тому, що втікачі з руських провінцій, кидаючи плуг і ремесла, збільшували собою їхні лави. Натовпи невійськових селян привласнювали собі права старих заслужених солдатів, суперечки і бійки псували старі військові звичаї, помірність змінилася грабунками, правосуддя диким свавіллям, покора ватажкам свавільством та зловживаннями.
Іхні самозвані ватаги займалися грабунками в Русі, у Литві та у воєводствах Київському і Брацлавському; повсюди жертвою їхніх безчинств ставали костьоли, казенні та шляхетські маєтки. Війська Речі Посполитої, під керівництвом Станіслава Жолкевського, вели жорстоку боротьбу із загоном Наливайка, який нарешті був розбитий, узятий у полон і, разом зі співучасниками своїх злочинних діянь, на варшавському сеймі достойною покарою спокутував свої тяжкі провини. Річ Посполита не лише силою, але й шляхом різноманітних постанов намагалася зменшити козацтво до його попередньої кількості.
Щоразу, вирушаючи на війну, їхнє численне військо живе грабунком казенних маєтків, а після повернення з походу вони засновують ніби власні поселення у королівських і шляхетських містах і селах, ухиляючись від будь-якого підпорядкування своїм панам чи начальникам. Мало хто зі старих козаків повертається до своїх придніпровських селищ; більшість, збагатившись грабунками, звичайно повертаються до своїх родин і займаються домашнім господарством. Знудившись бездіяльністю, вони охоче втручаються в усілякі вуличні бійки, відряджають свої посольства на сейми та підтримують інтереси послідовників православ'я, які не визнають права західного латинського костьолу, Ще нещодавно держава утримувала козаків на жалуванні, щороку надсилаючи до Києва певну грошову суму. Верховна влада над військом належить гетьманові, який носить жезл як символ свого достоїнства. Обирається він не голосуванням, а загальними вигуками і підкиданням шапок. Йому належить право життя і смерті кожного козака, доки він зберігає владу. Наступний ступінь у військовій ієрархії посідають чотири осавули та намісник гетьмана, наказний гетьман. Потім - обозні, які завідують артилерією та ватажки загонів, сотники і генеральний писар, який веде рахунок прибуткам і видаткам і складає листи до короля та вельможніших панів, для чого радиться з ченцями грецької віри. У Трахтемирові, місті Київського воєводства, отриманому ними від уряду в нагороду за вірну службу, зберігаються при веденні гетьмана і осавулів козацькі привілеї, гармати, різні трофеї, здобуті від турків, воєнні снаряди та знамена, які милостиво надсилають їм польські королі на знак верховної влади над козаками у тих випадках, коли вони беруть участь у воєнних діях Речі Посполитої. В усіх важливих воєнних справах гетьман скликає всю громаду і говорить до неї відповідно до обставин. Тоді гетьман скромно і поштиво кланяється громаді, займає своє місце під розпущеним королівським прапором і залишається з непокритою головою. Усі сідають, а гетьман, стоячи зі своїми чотирма осавулами, викладає сутність справи перед зібранням. Тут він виносить присуди за провини, якщо такі трапляються, або просить військо про що-небудь на свою користь. Коли говорить гетьман, козаки мовчки вислуховують його промову, потім почергово висловлюють вигуками свою думку. Від частих вправ вони набули навичок у морських битвах. Іхній флот складається з човнів, оточених з боків в'язками очерету подібними дошкам, які оберігають від хвиль під час бурі. У таких човнах вони стрімко несуться до турецьких берегів. Не всі козаки носять луки, але кожен має рушницю; якби й польське військо було так само добре озброєне, то могло б помірятися з найсильнішою у світі піхотою. Іхній рухомий табір складається з возів, розташованих у певному порядку, і служить їм могутнім прикриттям при несподіваних нападах супротивника.
Отже, ці запорожці прибули для участі у турецькій кампанії, але з вини Бородавки, людини бездіяльної, як ми бачили, пізно з'єдналися з польським військом і не встигли до прибуття ворога заготувати припасів ні собі, ні коням; тому нашому війську наказано було ділитися з ними сіном і сухарями. Але оскільки число їхнє було немалим, то припасів не стачало ні тим, ні іншим. Серед козаків з кожним днем зростало ремствування і незадоволення; вони щодня з'являлися зі скаргами до Петра Конашевича, який з вірності до Речі Посполитої повідомив Ходкевичу та комісарам про можливе збурення в його війську, просячи завчасно запобігти лихові. Деякі запорожці приходили до нас із пропозиціями, інші (за звичаями черні) починали ганебний торг зі своєю вітчизною.
Владислав, ім'я котрого користувалось у них великою повагою, порадившись з гетьманами і комісарами, послав до запорожців Петра Опалинського і Якова Собеського, щоб вони в ім'я спільної користі спробували приборкати хвилювання. Допущені на велику козацьку раду й зустріті Конашевичем з належними почестями, комісари виклали справу. В інтересах посольства здавалося доречним аби першим говорив Яків Собеський, добре відомий запорозькій старшині ще з часів московського походу. Отже, Собеський у короткому шанобливому слові від імені Владислава, Ходкевича й комісарів перерахував усі заслуги козаків перед державою, похвалив нинішнє їхнє завзяття і заклинав особою та життям того ж Владислава у такому тяжкому для Речі Посполитої становищі не віддавати на поталу віри Христової, вітчизни і своєї слави, здобутої протягом багатьох століть. Через скрутний стан громадської скарбниці, він обіцяв у відшкодування збитків 15 тисяч злотих, однак з тою умовою, щоб козаки після закінчення походу спокійно чекали обіцяної суми у вказаному місці, не наїжджаючи на руські землі. Безстрашний, але голодний натовп з незадоволенням сприйняв ці речі, дорікаючи мізерністю винагороди й невизначеністю часу виплати. Втім, за посередництвом Петра Конашевича та інших старшин, нам вдалося заспокоїти голови, так що нас попросили тільки скріпити на папері всі наші обіцянки. На це ми охоче згодилися, бо грамоти з підписами і печатками Ходкевича, сенаторів і усіх комісарів, що брали участь у поході, швидше і певніше могли дійти до відома короля.
Тим часом Ходкевич, бажаючи показати Костянтину Вевелі, який вже протягом декількох днів мешкав у таборі, свою готовність прийняти пристойні умови миру, послав візиру помірні й справедливі пропозиції.
Надвірний маршалок Любомирського Яків Зелінський видавався людиною найбільш підходящою для подібного доручення; він і супроводжував Вевелі, наділений деякими пропозиціями до Гусейна від Ходкевича та комісарів. Перш за все, він мусив просити, щоб йому, в силу міжнародного права й згідно достоїнства Речі Посполитої, було убезпечено вільний пропуск. Після цього йому доручено було нагадати про стару дружбу, що існувала колись між обома державами, і польську кров, пролиту в Молдавії та Валахії, і зазначити, що у той час, коли мало не весь християнський світ палає ворожнечею до оттоманського дому, Польща, при першому повідомленні про вступ Османа на престол, відрядила до Порти послом теребовельського старосту, Петра Ожгу, який мав скласти вітання новому імператорові і тим самим укріпити давні приязні стосунки між обома країнами. Нащадки ні в чому не можуть дорікнути Сигізмундові, як буде відомо, що секретареві і послові королівському при дворі Османа, Отвиновському, завдано тяжкої образи. Якщо турецький уряд розгнівили безчинства козаків, то монархи обох країн, в силу старої приязні, могли б полагодити цю справу посередництвом грамоти чи посольства перш, ніж подавати сигнал до війни. Бажаючи підтримати добрі стосунки з Портою, Річ Посполита готова утихомирити свавілля запорожців; проте допоки польська зброя буде обернена проти них, татари можуть скористатися цим і вторгнутись в польські землі; тому Осман, від волі якого залежать ці наскоки, може сам досягти того, щоб козаки перестали шкодити туркам. Такими були мирні умови, запропоновані візиру Зелінським, але неприятель хотів війни.
Уранці турецькі війська показалися під лісом проти польського табору. Гарматні постріли були спрямовані на фланг Любомирського, а в загоні Станіслава Стаднидького були вбиті декілька коней, а також Бронецький та ще один солдат. Майже опівдні численні натовпи ворога, помічені під лісом, швидким кроком кинулися до шанця Мощинського, обминаючи загін Яна Вейгера, бо один угорець, що втік зі своєї хоругви до турків і знав, що цей пункт був слабко захищений, сповістив про те ворога. Турецька кавалерія, прив'язавши коней до дерев, швидко рушила разом з яничарами до зазначеного пункту. Польський табір здригнувся від раптового грому і тріскотняви. Всі лементували у відчаї, що ворог перейшов уже за шанці, але обидва гетьмани підбадьорювали солдатів, а рицарство похапцем поспішило на заклик. Ходкевич, втративши надію на укладення миру і сумніваючись навіть у житті Зелінського, заклинав своїх святими таїнами віри, недоторканністю вітчизни, громадською безпекою та всім дорогим і святим кожному, мужньо вдарити на ворога. Сам він також сів на коня біля воріт Любомирського і на чолі охоронців королевича піддавався найбільшій небезпеці. Любомирський послав підкріплення до шанцю Мощинського. У рішучу хвилину поляки з подвоєною мужністю власними грудьми заступали шлях ворогові та, забуваючи про будь-яку обережність, нехтуючи спрямованими в них рушничними пострілами, показували з-за валів посвячені вітчизні голови, та з Божою допомогою уславлена їхня мужність увінчалася перемогою. Багато турків лягло на місці, багато найвельможніших, смертельно поранених, взято було в полон, де вони незабаром завершили життя. Видно було, як валялися в пилюзі турецькі голови, відділені від тулуба, як персні, відрубані разом з пальцями, шовковий одяг, чалми з тонких азійських тканин і язичницькі монети продавалися в таборі.
Угорець Текелі кинувся на полишених у лісі коней, перебив декількох турків, що там були, і звершив би ще більше, якби вчасно отримав підкріплення. Тут загинув Каракаш-паша Буди (Пешту) (високий чин, що давали найбільш заслуженим і досвідченим у військовій справі); людина, що користувалась у своїх гучною славою, прийнятий з честю цілим військом Османа, він своєю присутністю, здавалося, додавав блиску Хотинському походу, а його великий розум тяжко зносив суперництво Гусейна у почестях і милостях султана. То бенкетами, то гострими глузуваннями він заохочував до бою своє мляве військо і, пообіцявши Османові беззаперечну перемогу, в той же день сам виніс на собі всю тяжкість битви, тим часом як Гусейн, людина хитра, боязка й недосвідчена у битвах з поляками, скористався всією його славою. Каракаш-паша знаходився на першій лінії вогню і впав жертвою хитрощів Гусейна, що стояв у резерві, й був більш небезпечним ворогом, ніж самі поляки. Візир не дав йому підкріплення з тією метою, щоб Осман після його поразки впевнився, що він не заслуговував довіри. Тіло Каракаша, привезене до табору у відкритому повозі, запряженому чотирма білими кіньми, являло зловісне видовище для турків, котрі віддавали йому погребне пошанування, наповнюючи повітря плачем і лементом. Ім'я його й донині оспівується серед турків, бо у них зазвичай особливими обрядами вшановувати пам'ять загиблих у бою героїв.
Зрадник угорець з шанців Мощинського отримав достойну покару за свою підступність, бо ворог, зазнавши невдачі в атаці, в свою чергу запідозрив його у зрадництві й порубав на дрібні шматки. Палаючи жаданням помсти, турки на ранок вийшли з табору, ще здаля розпустивши знамена всіх полків і розтягши величезну лінію своєї артилерії, показалися вдалині, потім сховались за гору, де й залишалися до вечора. Неподалік від Браги татари, які за своїм звичаєм грабували околиці, напали на поляків, що йшли під Кам'янець для здобування припасів, відняли у них вози й коней, більшість забрали в полон, а решту перебили. Військо також хотіло відступити до Кам'янця, але позаяк багато хто під цим приводом приховував тільки намір ганебної втечі, то вийшов суворий наказ, щоби ніхто не смів і ногою переступити за Дністер. Тоді Ходкевич скликав усе своє військо і звернувся до нього з промовою. Схудлий, виснажений хворобою лежав він у наметі на похідному ложі й слабким голосом мовив:
"Всі ви бачите, як уперто Осман наміряється продовжувати війну. Бачите зі щоденного досвіду, як страждають наші коні від нестачі корму, яких втрат зазнаємо ми від хвороб. Виплати утримання не можна чекати найближчим часом, на підкріплення також даремно розраховувати, позаяк про прибуття короля і посполитого рушення і досі нема ніякої звістки. На мою думку, небезпечно вдарити на ворога з малими і слабкими силами, якщо він може підкріпити всі свої дії такою сильною кіннотою. Витримувати ж у таборі атаки ворога здається мені справою ще менш можливою через брак пороху. Тепер нехай кожен висловить свою думку про те, як вийти з такого становища; бо там, де йдеться про достоїнство і безпеку королевича Владислава, краще відступити у повному складі, ніж згодом тікати поодинці".
Ходкевич замовк і обвів поглядом збори, спостерігаючи за обличчями, виразом очей і рухами ватажків. Він зрозумів, що ця промова, настільки невідповідна його генію та славі, швидше здивувала, ніж упевнила рицарство. Жоден голос не підтвердив слів гетьмана, усі чекали в мовчанні, що скаже він далі, потім усі загомоніли, говорячи, що краще полягти зі славою за вітчизну, ніж кидатися в ганебну втечу, намагаючись втекти від долі. У нещасті випробовуються доброчинності, в небезпеках - великі люди. Таким чином, хитрування гетьмана мало повний успіх і він спрямував усі думки в бажаний бік. Рицарство поклялось іти на ворога, і Петро Конашевич, присутній там з головною запорозькою старшиною, нічим не порушив спільної згоди; навпаки, він, хоча й не шляхетського походження, довів, що може посперечатися в хоробрості з найвельможнішими рицарями.
Після короткої секретної наради з комісарами Ходкевич знову звернувся до війська з такими словами:
"Наскільки ваші щирі зусилля, мужність непереможеного рицарства та всезагальна рішучість до кінця відстоювати інтереси вітчизни підкріплюють мій дух у хворому тілі, бачить Той, хто читає потаємні думки людини. Я відчуваю, як оживають мої груди й повертаються сили, коли бачу, що цвіт Речі Посполитої вкриває її новою славою. Сміливо вперед із вродженою вашою мужністю, польське і литовське рицарство! Швидше помру, ніж зраджу ваші прагнення. Під охороною Бога, при йменні якого падає у порох усіляка могуть, нехай щастя буде вашим вождем і доблесть супутником; я ж до останнього подиху піду попереду вас, куди б не привела нас доля вітчизни. Не думайте, щоб я і комісари виявилися невдячними стосовно вас; не кажучи вже про те, що нащадки назвуть вас своєю окрасою, а Бог нагородить на небесах. Якщо я повернусь живим з цієї війни, Річ Посполита дізнається від мене про ваші заслуги, а королівська милість достойно нагородить вас за зусилля. Тепер же, коли нашим найголовнішим завданням є цілість війська, користуючись даною мені владою, обіцяю тримісячне утримання у нагороду кожному, хто відзначиться під хоругвою, а віра наша нехай буде в тому запорукою".
Коли розпустили збори, замість нещодавньої зневіри наші серця наповнювала радість; сяючи радістю, виходили рицарі з намету Ходкевича. Одні ручкалися, ніби обіцяючи один одному взаємну підтримку; інші, що вже кинулися тікати, тепер поверталися, паплюжачи тих, хто спокусив їх. У цілому таборі не чутно було інших слів, крім вигуків: "Помремо на місці! Краще тут чекати останньої битви, ніж залишити хоругву".
Вісім тисяч запорожців напали вночі на турецький табір у тому самому місці, де була позиція загиблого Каракаш-паші. Користуючись темрявою, вони раптово увірвалися до табору і кинулись в намети, в яких мусульмани спочивали вві сні, а прокинувшись, нездатні були дати відсіч.
Козаки захопили коней, верблюдів, знамено, знак військового достоїнства Каракаш-паші, та іншу розкішну червону хоругву, потім щасливо повернулися до свого табору, обтяжені здобиччю.
Тим часом відсутність Зелінського турбувала вождів. Щоб повернути його, Ходкевич наказав одному з турецьких маркітантів вручити йому листа на ім'я волоського воєводи Радула, яке скоро дійшло до Зелінського.
Знаючи від лікарів, що хвороба Ходкевича з кожним днем набуває все небезпечнішого розвитку, Владислав скликав рейтарів і комісарів для наради й обговорення подальшого плану воєнних дій. Виникло одностайне рішення тісніше обгородити табір, а тим часом сповістити короля про безнадійний стан Ходкевича. Про всі постанови військової ради мусили повідомляти гетьманові Яків Собеський і каштелян сохачевський Костянтин Плихта.
За межами табору не припинялися сутички. На чолі поляків став доблесний рицар, каштелян белзький Станіслав Жоравинський; хоча й знесилений довгою хворобою, він показував незламний розум; збирав молодих панів, а саме: Миколу Сенявського, Яна Розражевського та інших і разом з ними організовував вдалі воєнні дії. Початі битви підтримували і продовжували: Симон Копичинський, Криштоф Василинський, Ян Радешинський і Ян Свічинський. Фекеті, звичний бити ворога, відняв у нього багато коней, мулів і буйволів.
Повернувся нарешті й Зелінський разом з Вевелі, затриманий через зміну турецьких чиновників. Посаду великого візира отримав Дилавер-паша замість Гусейна, що потрапив у немилість. Цей Дилавер-паша, правитель Месопотамії, був родом черкес або, як говорять деякі, русин. Розповідають, що коли після вбивства Османа яничари напали на дім Дилавера, а руські полоненні стали захищати його, він по-руськи звертався до них, спонукуючи до стійкого опору. Похилі літа, досвідченість, набута при виконанні різноманітних посад, і нарешті зносини з персидським шахом - усе це надало йому великого значення серед турків. Величезні багатства, зібрані в Азії, допомогли йому здобути милість Османа, який, незважаючи на молодість і великий розум, вирізнявся скупістю та ганебною жадібністю до поборів. Підкупивши осіб, які мали вплив при дворі, Дилавер підніс султанові велику суму золота і таким чином, незважаючи на своє пізнє прибуття до табору одержав посаду візира на зміну Гусейну, якого і султан, і народ зненавиділи за отриману під Хотином поразку. Він міг би навіть втратити життя, якби не зусилля приятелів, які допомогли йому залишитися другим візиром.
Дилавер зайняв першу посаду в державі, проте через похилі літа виявляв мало схильності до битв, та ще й розраховував на подарунки, які міг би отримати від польського посла. Після таємної угоди з великим муфтієм Хаджи і негром Кизляр-агою (начальником гарему), він люб'язно прийняв Зелінського, забезпечив його грамотами для вільного повернення і відпустив з надією на укладення миру.
Запорожці, як і досі, продовжували турбувати ворога нічними набігами, нападаючи на розіпнуті за Дністром намети, де турки гинули вві сні або рятувалися втечею через міст. Козаки не вміли користуватись удачею, вважаючи грабіжництво головною метою війни і перемоги, вони шукали тільки поживи і повертались обтяжені здобиччю. Сам Гусейн, захоплений зненацька серед ночі, ледве встиг вихопитися з рук козака. 3 нього зірвали дорогий одяг, чалму і пояс, в якому були зброя і гроші, а сам він цілу ніч блукав лісом, знайшов нарешті вузьку печеру закриту гілками, де й переховувався до ранку.
Помітивши наближення смерті, Ходкевич зробив розпорядження відносно земного майна, а прийняттям св. Таїн приготував свою душу стати перед страшним судом Божим. Його перенесли до Хотинського замку, щоб приховати від ворога його кінець. Хтось, проходивши, пізнав гетьмана, коли його переносили хворого, і розповсюдив передчасну чутку про його погребіння, бо сльози на всіх очах і
стогони, які виривалися з кожних грудей, надавали цій ході вигляд погребної процесії. Щоб розвіяти смуток, охопивший військо, його зайняли походом. Визненський староста Микола Коссаківський на чолі легкої кінноти Воронича і руського воєводи Яна Даниловича з відбірним рицарством волинського воєводства і сотнею піхоти королевича Владислава рушили до Кам'янця, обгородивши себе возами від раптового нападу. Сильне і різнорідне військо оточило табір. Любомирський наказав укріпити шанці Вейгера, а запорозький табір пересунути ближче до зайнятої Денгофом позиції. Приваблені здобиччю запорожці числом 2000 вирушили вночі у похід разом з угорською піхотою Бобовського, а також з табірною прислугою. Переправившись через Дністер, вони звичним маневром вдарили на ворожі намети, багатьох захопили в полон, багато з втікачів потонули у річці. Козаки встигли вже зайняти турецький міст, ретельно побудований молдаванами і волохами за розпорядженням Османа, і могли б знищити його, якби вміли також користуватися перемогою, як уміли перемагати. Але втративши час на захоплення здобичі, вони галасом розбудили турків і дали тим можливість відбити напад.
_____________
Книга перша. Продовження першої книги. Книга друга. Закінчення книги другої. Книга третя. Продовження книги третьої.