Книга друга (закінчення)
Тим часом Ходкевич, який пожив уже достатньо для самого себе і для слави, та зовсім мало для батьківщини і родини, після тривалих страждань помер від епілепсії в Хотині, 8 жовтня, між двома і трьома годинами опівдні. Лише фортуна і доблесть могли спільно створити такого богатиря. Фортуна обдарувала його численними милостями. Рід його, як з батьківського, так і з материнського боку, відзначався вельможністю. Його батько, віленський каштелян і великий маршал Великого князівства Литовського, походив від дідів і прадідів, уславлених звитягами на полі битв і в сенаті. Його мати, Христина Зборовська, донька краківського воєводи, мала братів, які користувалися почестями і обіймали високі посади. Богатирська фігура самого гетьмана була цілком варта такого роду: обличчя на перший погляд суворе, але сповнене величі, мало відбиток великого розуму і військової відваги; відкритий лоб, орлиний ніс, усе виказувало героя. Фортуна на додаток наділила його багатствами, які він ще збільшив блискучими шлюбами: першим з Софією Мелецькою, донькою подільського воєводи і коронного гетьмана, вдовою князя Симеона Слуцького і другим з Анною Острозькою, дочкою волинського воєводи, князя Олександра Острозького. Обидві дружини Ходкевича уславилися вельможністю роду, освітою, святістю життя, скромністю звичаїв і величезними у наш час маєтками в Польщі. Сам він займав послідовно посади: литовського підчашия, лівонського комісара, жмудського старости і, нарешті, віленського воєводи. Постійні перемоги і тріумфи не лише свідчили про те, що доля йому сприяла, але також доводили енергію і доблесть, що не покидали його протягом усього життя. Перш за все, він відзначався великою побожністю: він смиренно молився перед битвами і посилав вдячні моління після перемоги; ще за багато років до смерті він встановив звичай щосуботи, очистивши душу від гріхів, приймати св. Таїни. У м. Кретинзі він своїм коштом побудував багате приміщення для костьолу і монастиря; у Бихові спорудив монастир каноніків регулярних св. Августина, а на Жмуді наділив фундушем отців єзуїтів. Про його відданість інтересам вітчизни можуть свідчити прекрасні укріплення містечка Бихова і замок в Ляховичах, чудовий розкішними будинками і величними укріпленнями. Про його милосердя розповідають вбогі, поранені чи потерпілі від будь-якого нещастя солдати, яким він допомагав то грішми, то одягом, то зброєю чи кіньми, і взагалі підтримував, чим міг. Його благодійність створила йому гучне ім'я навіть серед чужих і віддалених народів. Від природи схильний до гніву, він проте ніколи не ставився суворо до полонених, навпаки, відпускав їх з честю і дарами, а трупи ворожі, за прикладом римських героїв, віддавав пристойному похованню. Після Кірхгольмської перемоги він особисто був присутнім при похованні вбитих німецьких князів, причому церемонія була влаштована ним з пишнотою і розкішшю, якій дивувалися іноземні народи і навіть вороги. Лівонська війна показала нащадкам його величезні військові таланти; зі своїми переможними знаменами він з нечуваною швидкістю пробігав місцевості, непрохідні через болота, озера і ліси, а чимало фортець здавалися йому негайно при його появі, і Вольмар був взятий ним майже без бою, Парнава - за допомогою однієї лише гармати. 3 малими силами, лише завдяки великій енергії та військовому досвіду, йому вдалося відстояти Ригу, Динамюнд, Дерпт і Вейленштейн. Своїм богатирським духом він сповнив жахом не лише ворога, а навіть і море, на якому спалив шведські кораблі.
Кірхгольмську перемогу, одержану над Карлом IX, можна вважати швидше винятком, достойним зачудування народів, ніж нормальним історичним фактом. Недаремне всі очевидці дивувались, як можна було з такими мізерними силами одержати перемогу над таким численним ворогом, війська котрого складалися зі шведів, французів і німців. Битва була нечувана у наш час - у ній полягло на місці дев'ять тисяч воїнів. В інтересах істини додам, що Ходкевич упродовж стількох років жодного разу не був переможений шведами і постійно залишався переможцем протягом всього часу Лівонської війни. Що стосується внутрішніх розбратів у краї, то в них він завжди підтримував королівську партію і власними матеріальними засобами, і вірною порадою, непохитним розумом і швидкими розпорядженнями. Щастя також сприяло йому в Московській кампанії: знаходячись на чолі війська в найнебезпечнішому становищі, коли доводилося боротися і з власним незграбним рицарством, і з московськими військами, що в декілька разів перевищували число його сили, Ходкевич зумів підтримати честь Речі Посполитої і зберегти безпеку свого війська. Заздрощі намагались запевнити співвітчизників, ніби згодом він з меншою славою правив завойованим краєм. Але він вважав більш почесною справою допомогти одному громадянинові, ніж знищити тисячу ворогів. Зі славою повернувся він і з іншого походу Владислава, що закінчився завоюванням більшої частини Північного князівства. Після стількох вдалих подвигів, прихильна доля вшанувала його таким кінцем, що разом із закінченням грізної війни, яка вкрила безсмертною славою його ім'я, завершився і його життєвий шлях.
Це був воїн загартований, який легко переносив труднощі, спеку, холод і безсоння. Він був щедрим і досвідченим у виборі вивідувачів, а вмінням розташовувати війська перед боєм і обирати позицію не поступався найзнаменитішим полководцям давнього і нового часу. Будучи досвідченим у військовій архітектурі, він мав і необхідні математичні знання. Любив він гарних коней і зброю, а його зовнішність, рухи, хода і вбрання в усьому виявляли рицарське походження. У родинному колі він був сповнений лагідності, хоча занадто серйозним через слабке здоров'я і тяжкі воєнні турботи, особливо з часів московських походів. Хворобливою дратівливістю він страждав і під Хотином; тому якщо траплялося, що розпорядження його не були досконально виконані або спізнювалися підкріплення, тоді він був нестриманим у гніві. Ось чому саме під час Хотинського походу багато хто з рицарів вороже ставився до гетьмана. Проте ми повинні визнати, що якби він острахом покарання не стримував непокірливих солдатів, Річ Посполита давно б вже впала під ударами ворога.
Тіло Ходкевича, перевезене з Хотина до Кам'янця, а звідти до Острога, через різноманітні домашні і родинні незгоди, ледве змогло бути похованим з належною пишнотою турботами опечаленої дружини через чотирнадцять місяців після його смерті. Гробниця його є пам'ятником перемоги над самими заздрощами, який перевищує грецькі й римські мавзолеї.
____________
Книга перша. Продовження першої книги. Книга друга. Продовження книги другої. Книга третя. Продовження книги третьої.