Історія Хотинського походу Якова Собеського 1621 р.
Книга перша
Книга перша
Я передам воєнні події, які продовжувались протягом сорока днів, як їхній свідок, і висловлю при цьому ті переконання, які висловлював і тоді як військовий комісар. Не буду захоплюватися ні пристрастю, ні ненавистю і не буду даремно дорікати туркам, позаяк доблесть слід поважати і в супротивниках. 3 іншого боку, любов до вітчизни не спонукає мене замовчувати провини поляків.
Давно вже полчища оттоманських турків, підкоривши частину Африки й Азії та увірвавшись до Європи, заснували свою столицю в Константинополі. Вони поневолили греків і фракійців. Польські королі, бачачи гірку долю сусідніх країн, з тривогою споглядали на щоденне зростання могутності турків. Король Казимир і його спадкоємці утворили союз із султанами Баязетом і Селімом (сином і онуком Магомета II). Союз цей декілька разів поновлювався посольствами і скріплювався присягою. Достойний вічної пам'яті король Сигізмунд I одержав разом з короною цей союз, ніби у спадок, і закріпив його зі своїм сучасником, славетнішим з турецьких султанів, Сулейманом. Цей договір турки донині згадують з повагою, називаючи його сулеймановими статтями. Проте державні стосунки, як усі людські справи, нетривкі: добрі стосунки з Туреччиною скоро були порушені.
У царювання Іоанна Альбрехта турки надали допоміжне військо Стефанові, господареві молдавському і зі значними силами вдерлися вглиб Русі. При Сигізмунді I поляки увірвалися під Очаків, а турки в Русь і Поділля. Обидва табори все більш і більш дратувалися тим, що можна було передбачати між ними рішуче зіткнення. Втім розважливі заходи королів Сигізмунда Августа і Стефана встигли загасити пожежу в зародку і зберегти союз, укладений їхніми предками. Розумний і підприємливий король Стефан передбачав небезпеку, яка загрожувала всьому християнському світу і, отримавши запрошення від папи Сикста V до участі в хрестовому поході, обмірковував план, достойний своїх здібностей. Виконанню перешкодили тяжкі обставини і довготривала війна, яку він вів з Іваном Васильовичем, великим князем московським.
Доля дала можливість королеві Сигізмунду III помірятися з турками і з успіхом відбити грізного ворога. Перший привід до війни подали запорозькі козаки, які здійснювали цілу низку морських походів. Вони доводили султанів до сказу нападами на їхні приморські міста, спустошенням і грабунком найбагатших турецьких провінцій у Європі та Азії. Багато разів султани, насолоджуючись прогулянкою у розкішних садах, бували вражені сумним і принизливим для них видовищем пожеж, які знищували сусідні села, бо козаки, бажаючи навести жах на столицю, палили ближні до неї села. На відомщення в межі Польщі щорічно вдиралися орди татар.
Роздратування турків посилилось, коли Стефан Потоцький, родич господаря Могили, вирушив з особистим своїм військом і за допомогою багатьох польських панів у похід на Молдавію, бажаючи віддати господарство Костянтину, сину Ієремії. Та надія його зрадила: він був розбитий ущент на берегах річки Де, потрапив у полон і став жертвою турецької люті. Така ж доля судилася князеві Самуїлу Корецькому, родичеві князя Михайла Вишневецького й Олександра Могили. Вирушивши до Молдавії, він протягом кількох місяців з успіхом бився з господарем Томшею, але, зрештою, був полонений Ібрагім-пашею разом з дружиною, тещею, Олександром і Богданом Могилами. Він був відісланий до Константинополя, де ганебно скінчив життя на гаку, подібно Потоцькому. Ці поразки вселили в турків самовпевненість. Вони почали пихато ставитися до поляків, посланцям висловлювали менше почестей, купцям утруднювали проїзд і не створювали безпеки; стара дружба двох держав готова була перетворитися на відкриту війну. Роздратованістю цією скористався московський уряд. Московські посли почали вчащати до Константинополя, вражали турків своєю пишнотою, роздавали багаті подарунки і пропонували султанові союз для спільної війни з Польщею.
На турецький престол після смерті султана Ахмета зійшов його син Осман, який ледве досяг юнацького віку. Для того, аби примиритися з ним, до нього відрядили з Польщі посланця, Петра Ожгу, старосту теребовельського, з дорученням відновити договір, укладений ще за життя Ахмета в Буші Скіндер-пашею та Станіславом Жолкевським, польним гетьманом і київським воєводою. Сподівалися, що це посольство усуне війну, проте Осман виявився людиною гордою, жорстокою і поривчастою. Вихований серед лестощів принижених рабів, він мріяв про завоювання мало чи не цілого світу. Гордість його була безмірною, він уявляв себе володарем усієї природи і вважав, що його могутність і щастя безмежні. Члени дивану підтримали цей настрій рабською покорою. Скіндер-паша, невмолимий ворог поляків, людина досвідчена в інтригах, що чванькувато пишалася перемогою над Корецьким, він стверджував, що султан встигне не лише перемогти поляків, але й підкорити все польське королівство. Томша, вигнаний поляками з Молдавії, палко жадав помсти. Він обіцяв вірно служити султанові, запевняв його в безперечному успіху і спонукав до війни, як у приватних бесідах, так і в офіційних засіданнях; роздавав багаті дарунки членам дивану і знаходив у них підтримку. Ці зрадницькі намовляння супротивників Польщі легко могли вплинути на Алі-пашу, великого візира, людину, що не мала ніяких здібностей у справах політики, вихованця Сералю, який нещодавно був слугою примх свого монарха, а тепер сліпе виконання його зловмисної волі ставив головною умовою свого благополуччя. Осман, що вірив усім цим намовлянням, не лише не прийняв на аудієнції Отвиновського, присланого Сигізмундом для виправлення деяких пунктів трактату; - як того вимагає священний звичай поваги до послів, - але більш того, після різного роду образ, наказав супроводжувати його при в'їзді до міста сульбаші начальникові поліції.
Гаспар Граціані, воєвода молдавський, спонуканий християнською ревністю і прихильністю до Польщі, оповістив Сигізмунда через гінців про таке зневажання королівської величності й можливо наступну війну з турками. Сам він тим часом, прагнучи скинути турецьке ярмо, секретними листами переконував Станіслава Жолкевського (який на той час за великі заслуги, надані Речі Посполитій, посідав дві найвищі посади - канцлера та великого коронного гетьмана) вступити з військом до Молдавії, після чого він з усією молдавською шляхтою охоче зголосився визнати зверхність польських королів. Після довгих роздумів і нерішучості Жолкевський перейшов через Дністер і розташувався в Молдавії, вдовольнивши таким чином найпалкіші бажання Граціані. Цей останній частково розбив, частково взяв у полон турків, приведених Скіндер-пашею для його схоплення. Хоча він не встиг здобути для своєї справи такої кількості молдавських сил, якої сподівався, проте молдавани, пригнічувані турецьким ярмом, обіцяли підкоритися Речі Посполитій і готувалися зустріти Жолкевського, розраховуючи, що він прибуде зі значними силами. Військо його, хоча було нечисленним, проте відрізнялось мужністю і витривалістю. Він розсіяв численні скупчення татар під проводом калги Девлет-Гірея і потім, зі своїм невеликим загоном, ослабленим частими втечами солдатів, протягом восьми днів і ночей відбивав скупчення турків і татар, які вже готувалися відступити. Але, на біду перемога поляків змінилась поразкою подібно кораблю, який розбився біля самої пристані. Ця поразка була тим відчутнішою, що відбулася внаслідок безладу і свавілля самих солдатів. Жолкевський, подібно Павлу Емілію, не захотів пережити своєї поразки. 3 непохитною мужністю, що відрізняла його протягом усього життя, він кинувся на татар і, вкритий ранами, загинув за вітчизну на березі Дністра, поблизу Могилева. Польний гетьман Станіслав Конецпольський, подібно Варену, не піддався відчаю; хоробро б'ючись, він був оточений ворогами, збитий з коня і, після довгого опору, взятий у полон молдаванами та переданий до рук татар. У полон потрапили також Ян і Лука Жолкевські (син і небіж гетьмана), галицький староста Микола Стус із Комарова, вінницький староста Олександр Балабан, Самуїл Корецький, який уже вдруге потрапив до турецької неволі, Мартин Потоцький, Микола Казановський, син Якова, брацлавського воєводи, Володимир Фаренсбах, Малинський, Стрижовський та майже усі проводирі хоругов і полків разом з численним рицарством різних чинів. Не сумніваючись, що похід цей буде розказаний нащадкам його учасниками і маючи на увазі опис наступного походу, я обмежусь цією короткою згадкою.
Подібний початок воєнних дій довів Османа до вищого ступеню роздратування: розлютований, як звір, він наказав оголосити в усіх областях своєї держави війну з Польщею. Чиновники проголошували почергово в усіх провінціях, містах і селах Азії та Африки, що поляки - найзліші вороги Оттоманської Порти. Всі чоловіки, незалежно від віку і стану мусили брати участь у поході. Військам європейської Туреччини і ближчих до Константинополя місцевостей був завчасно призначений день для збору. Був прикликаний з Криму хан Джанібек Гірей. Бунчук з кінської гриви, встановлений перед палацом, означав, що Осман особисто візьме участь у майбутній війні. Молдавани і болгари, яким було наказано будувати міст через Дунай, з прикрістю бачили, що мимовільно змушені будуть допомагати своїм володарям у боротьбі з християнами. Чого не вистачало для воєнних приготувань у європейських володіннях Туреччини, то здалеку доставлялося морем, не шкодуючи витрат. Султан подумки вже володів Польщею, вже розподіляв між пашами її замки, міста і провінції, як безперечну здобич. Незважаючи на те, мужі його ради, навчені досвідом чи більш обдаровані, (між якими особливою пошаною користувалися: Муфті, верховний жрець, і Галіл-паша, родом вірменин), усіма силами намагалися відрадити від походу проти Польщі - тривалого, важкого і несправедливого. Візир Мустафа, який наполегливо висловлював неможливість перемоги, отримав рану ножем від руки самого Османа. Ворожбити передбачали несприятливий кінець війни.
Та ніщо не могло схитнути Османа в його намірах, і Польща, а разом з нею й весь християнський світ затремтіли при першій звістці про згубну війну. Король скликав чини на сейм до Варшави. Відряджені були посольства: до папи, до імператора Фердинанда та до всіх майже християнських володарів. Усе християнство оповіщене було про майбутню війну за віру і запропонований спільний союз проти спільного ворога. Справедливість вимагала, щоб монархи, які стояли на чолі християнського лицарства, не самими побажаннями, але дійсними підкріпленнями помогли Польщі; щоб усі ті, хто має святе ім'я християнина, об'єднаними зусиллями надали підтримку нашій державі, яка стоїть на сторожі християнського світу, ніби щит від язичників. Тому папа Григорій XV обіцяв через Ахація Гроховського, настоятеля Ленчицького і королівського секретаря (нині нареченого перемишльського єпископа), який у той час був посланцем при апостольській столиці, - протягом усієї війни щомісячно вносити відому суму, а згодом виплатити значну допомогу, щойно завершиться перемогою чи почесним миром дороге для папської казни зіткнення імператора Фердинанда з повсталими єретиками. Архієпископ адріанопольський, нунцій Козьма до Торрес, лиш тільки дійшла до нього звістка про Хотинський похід, майже тієї ж миті виїхав з Кракова і запевнив папу у його сприятливому кінці. Англійський король Іаков, щедро приймаючи королівського посла Юрія Оссолінського, сина сандомирського воєводи, запевняв у своєму співчутті та прихильності до Польщі й обіцяв надіслати підкріплення з Англії, Ірландії та Шотландії, якщо тільки дозволять обставини. Інші християнські володарі, які почасти знаходились у мирних стосунках з Туреччиною, почасти зайняті власними внутрішніми негараздами, обмежились висловленням співчуття благочестивій ревності Сигізмунда у справі захисту християнства. На варшавському сеймі обговорювали питання: про суми, необхідні для ведення війни, про кількість війська і вибір вождя. Голоси усіх станів схилялися до призначення Карла Ходкевича, віленського воєводи і гетьмана Великого Князівства Литовського, який вирізнявся досвідченістю у військовій справі, користувався величезним авторитетом у суспільстві, був відомим навіть чужим і диким народам численними перемогами, трофеями і тріумфами. Йому ж одностайно ввірено було верховне командування військами і опікування долею Польщі. Потім був призначений виконуючим обов'язки польного гетьмана і помічником справ Ходкевича коронний підчаший Станіслав Любомирський. 3 призначених сеймом комісарів від рицарського стану одні мусили залишатися при королівському дворі, інші, забезпечені повноваженнями, після прийняття присяги мусили супроводжувати Ходкевича, берегти військову скарбницю, виплачувати жалування солдатам, скріплювати перемир'я та, будучи присутніми у військовій раді, висловлювати у ньому правдиву думку. Слід згадати імена осіб, призначених комісарами в похід. Це були: крайчий коронний Михайло Сенявський, белзький підкоморій Матвій Лєсньовський, граф Михайло Тарновський, син люблінського воєводи Марка Яків Собеський, Ян і Павло Дзялинські; перший староста покривницький, другий брацянський і староста виський Микола Коссаківський.
Сейм затвердив такі податки для підсилення військових коштів: крім звичайної податі, яка за старим звичаєм збиралася зі шляхти, постановили ще вносити по вісім грошей лапового, по два чопового і дві чверті (замість звичайної однієї) з прибутків королівських маєтків. Литва, спонукувана турботою про вітчизну й, швидше наслідуючи гарний приклад, ніж підкоряючись закону, прийняла належну їй частку податей. Понад те була встановлена певна сума податі з маєтків, що користувалися до того часу пільгами; а духовенство на синоді в Петрокові зобов'язалося надати 150 тисяч польських золотих на священну війну.
Кількість війська далеко не досягала встановленої сеймом цифри. Наскільки мені відомо з видатків воєнних сум, у війську Ходкевича було німецької, угорської і польської піхоти, разом з важкою і легкою кіннотою усього 34987 чоловік, не рахуючи декількох німецьких рот, які ганебно залишили свої хоругви ще до переходу кордону. Такою ж зрадою зганьбили своє ім'я і деякі з поляків. Запорозьких козаків налічувалося до 30000, але більша їх частина, вийшовши за межі Польщі, ухилилася від Хотинської війни.
Що стосується посполитого рушення, то нехай нащадки не чекають від мене достовірних відомостей про нього, бо не всі воєводства і повіти надіслали свої ополчення Сигізмунду до Львова на призначений день, тому важко й гадати про їхню кількість. У числі надвірних військ короля налічувалося до тисячі найманої німецької піхоти та кінноти. 3 числа панів (за виїмкою тих, котрі пристали до Владислава, про що буде сказано нижче), слід згадати тих, котрі на свої кошти приставили частину війська. А саме: князь Домінік на Острозі Заславський, спадкоємець краківського каштеляна Януша Острозького, приставив 600 піших і кінних солдатів; белзький воєвода Рафаїл Лещинський сотню кінноти; люблінський воєвода Яків Собеський - легко озброєний загін; брацлавський підкоморій Шашкевич, а також пани Малинський та Пясечинський приставили великі загони війська. Спішив зі своїми й князь Юрій Чарторийський, але на шляху був затриманий татарами й, втративши значну частину людей і майже всіх коней, сам прибув до табору. Кількість нашої артилерії майже дорівнювала козацькій, але досягло табору лише двадцять вісім гармат.
Ось ті сили, які поляки могли протиставити Осману для захисту своєї незалежності та слави. Сонячне затемнення, яке сталося рівно опівдні та землетрус, помічений у багатьох пунктах Молдавії, Поділля і Русі, віщували настання війни; у повітрі видно було також вогняні стовпи, що зіштовхувались між собою.
Ходкевич, зайнятий останніми приготуваннями, доручив керувати початком дій Любомирському, який в останніх числах травня прибув до Скали на Поділлі й влаштував тут укріплений табір, захищений від природи неприступними скелями і річкою Збручем. Після цього він посилав розвідників у неприятельську землю, укріплював і озброював різні пункти на Дністрі й стримував вторгнення татар. У цій справі особливо уславився своїми заслугами Симеон Копичинський, людина енергійна і діяльна, яка набула досвіду в попередніх битвах. Місцеві селяни, піддані подільської шляхти, також влаштовували засади у лісах і між скель і завдавали чималої шкоди татарам.
До табору Любомирського прибув Костянтин Вевелі, родом критянин, відомий пізніше інтригами під час посольства Криштофа Збаразького до султана Мустафи. Він привіз секретні листи від молдавського воєводи Олександра і Гусейна-паші, правителя прикордонної Бессарабії і доглядача палацових воріт (дуже важлива посада у турків). У цих листах улесливими словами намагалися схилити поляків до миру, але події виявили, з якою метою прислано було до табору з дружніми пропозиціями людину graecae fidei. Через відсутність Ходкевича не даючи йому ніякої відповіді, Любомирський прийняв його гостинно, як посла від християнського князя і, щедро пригощаючи за свій власний рахунок, затримав у сусідньому селі під почесною вартою до прибуття великого гетьмана. Скоро з'явився Ходкевич на чолі литовських військ, зустрівся з Любомирським біля села Ріпниці й, розділивши свою армію на полки, рушив за Дністер через Брагу. Попереду рухалися хоругви: липницького старости Боратинського, белзького підкоморія Лєсньовського і самого Любомирського; затим йшли зі своїми хоругвами: полоцький каштелян Зенович, коронний крайчий Сенявський з братом своїм Прокопієм, сам Ходкевич і оршанський староста Сапега. За ним вели свої загони: белзький каштелян Жоравянський, познанський каштелян Опалинський, висненський староста Коссаківський. Також призначені стражниками: Вернек, Богдашовський і Казимир, а литвину Додмату - ветерану, який постарів під знаменами Ходкевича, доручено було облаштування таборів. Головнокомандуючий довго коливався: чи переходити з військами за Дністер, чи на кордоні чекати супротивника, для якого у такому випадку була б утрудненою переправа, у той час як у наших руках залишалися пасовиська, ниви й безпечний шлях для підкріплень з Польщі.
3 іншого боку королівські листи спонукали до подальшого походу, а подільська шляхта скаржилась гетьманам на грабіжництво жовнірів; сама місцевість за Дністром здавалась обом гетьманам більш зручною для ходу воєнних дій. Перебування у Бразі було тим небезпечнішим, що позбавляло сильних підкріплень з боку запорозьких козаків, які одностайно оголосили Ходкевичу, що приєднаються до польського війська лише після вступу його до Молдавії. Вони побоювалися, щоб, у разі примирення Речі Посполитої з Туреччиною, вся могуть ворогів не впала на них самих. Вирішено було рушати вперед і в таборі оголошено гетьманський наказ переправлятися через ріку. Усім здавався неможливо важким намір перекинути міст через бурхливий і скелястий Дністер, оскільки всі зроблені до того часу в багатьох місцях спроби завжди закінчувались невдачею. Піхота почала було будувати рухливий міст, але він був зламаний напором води. Це навело якогось русина (інші говорять - литовця) на думку про спорудження більш міцної будівлі і, хоча вона, внаслідок повільності та недбайливості робітників і сторожі, декілька разів розмивалася хвилями, справа все ж продовжувалась. Тим часом Костянтин Вевелі отримав від Ходкевича відповідь, що гетьман однаково налаштований, як негайно підняти зброю за справу вітчизни, так і прийняти умови почесного і вигідного миру. Подальше перебування його в Молдавії було мотивоване необхідністю убезпечити шляхи від татарських загонів. Тому послана була відповідь на листи, прислані Любомирському, а Ходкевич окремим листом пропонував візиру Гусейну розсудливо обговорити умови миру і з цією метою послав до нього Шемберга, мужа мудрого, проникливого і знайомого з турецькими звичаями. Від цього посольства чекали у результаті лише того, щоб Шемберг під добропристойним приводом докладно встиг розвідати сили і настрій турків. Обличчя Ходкевича сяяло такою величчю, що Костянтин, уперше побачивши вождя, хотів колінкувати перед ним, як перед божеством, та гетьман власноруч підняв його і після милостивої бесіди відпустив. Я чув у подальшому від самого Вевелі, ніби при появі нашого героя ним оволодів такий страх, що язик почав плутатися, ноги підкосились і він довго не міг отямитися.
Хвилювання, які виникли серед війська, на декілька днів затримали переправу через Дністер. Жовніри натовпами оточували намети старшин і турбували гетьманів настійливими вимогами. Тут чувся гнів, там скарга, тут прохання, там погроза. Почалась повна розпущеність і відсутність дисципліни. Розпорядження гетьманів залишалися невиконаними. Всі однаково, і новобранці, й ветерани, і туземці, й іноземці, звичайні найманці та шляхтичі, кінні й піші - усі навперебій лементували, що не мають ні грошей, ні харчу, що піддаються великим небезпекам без усякої винагороди, що супротивник загрожує, а підкріплення спізнюються; деякі ж хоругви приховували день свого вступу на службу. Ходкевич, бажаючи придушити на самому початку грізну небезпеку, проголосив промову до розлютованого натовпу. Але попередньо, порадившись з усіма комісарами, в обов'язок яких завдяки сеймовій постанові входило, головним чином, вести фінансові справи, призначив кожній хоругві терміном, з якого їй повинно нараховуватися утримання, день її прибуття до табору. 3 цією метою він доручив одному з комісарів, люблінському воєводичу Якову Собеському, разом з кам'янецьким старостою Стефаном Потоцьким, і уповноваженому військовому писарю вірно й ретельно переписати: як час прибуття до табору кожної хоругви, так і кількість пройденого нею шляху. Протягом двох днів ми виконали це завдання, подавши всю справу на найвищий розгляд короля, який схвалив наше рішення, як це можна було зрозуміти з коротких листів, отриманих нами з Варшави. До числа успіхів цієї війни треба зарахувати й те, що при такій кількості умов і думок, коли комісари секретними листами запевнили кожну хоругву, що вона першою матиме утримання, ніхто після того не смів ремствувати на призвідців. Чи слід визнати цю хитрість, до якої ми вдалися на добро Речі Посполитій, справою почесною, полишаю міркувати про це пізнішим нащадкам. Після вгамування першого незадоволення серед солдатів, ми дивились з великою насолодою для очей і серця на зростання воєнного завзяття. Ціле військо кинулося в річку раніше, ніж устигли виправити пошкоджений міст, і наші хоругви перейшли Дністер у зразковому порядку.
________________
Продовження книги першої. Книга друга. Продовження книги другої. Закінчення книги другої. Книга третя. Продовження книги третьої.