Історія Хотинського походу Якова Собеського 1621 р.
Книга друга
Настав день, пам'ятний полякам на вічні часи, коли з'явилися незліченні полчища султана Османа і хана Джанібек-Гірея, зібрані з численних областей і народів; день, коли з'явились на нашій землі переможні знамена оттоманської імперії, що володіла трьома частинами світу. За помахом могутнього володаря з'явилися на Дністрі неждані гості від берегів Євфрату, Нілу та сусіднього Дунаю; Азія й Африка, ніби зрушені у своїх підмурівках, готувалися кинутись на Поділля. Незчисленні та різноплемінні війська йшли до сарматських кордонів, де інше небо, інший клімат, інший характер природи, одним словом, де все вражало зір прибульців. Дикі полчища раніше відчули руку поляків, ніж почули їхнє ім'я, бо навальність їхнього походу швидкістю дорівнювала польоту гарматного ядра, була швидшою від самої звістки. Різноманітні тварини: верблюди, буйволи та мули йшли, здіймаючи густі хмари куряви. До того ж кровожерний молодий тиран привів чотирьох слонів, аби показати свою могутність і нажахати польське військо африканськими чудовиськами. Гідні вічного здивування швидкість і раптовість, з якою супротивник розташував свій табір. 3 неймовірним поспіхом були розіпнуті намети, що блищали дивною красою й розкішшю. Три найбільші височини побіліли ніби від раптово впалого снігу. Між лісами і болотами Джанібек-Гірей і його татари зайняли простір на цілу милю разом з волохами, молдаванами і частиною турецьких сил. Розміри зайнятої місцевості і розташування військ полегшували облік збройних сил. Як наші, так і турки не згодні між собою і відносно чисельності своїх армій, проте достатньо буде вказати, що обидва мусульманські володарі, задовольняючи вимоги необхідності та величі свого титулу, виступали з усіма своїми силами, причому викликали цілий сонм своїх васалів. Яничари, які складали головну військову силу Туреччини, прибули, як ходили чутки, у малій кількості. Причиною тому було користолюбство їхніх начальників, що приймали гроші замість солдатів. Кіннота, що сяяла розкішними уборами і красою коней, знамена з блискучими позолоченими кулями зверху - все це являло прекрасне видовище. Та коні ці, приведені з теплішого клімату, змучені тривалістю шляху, були менш міцними і витривалими, ніж можна було чекати. Безладні натовпи азіатів тільки заважали, вони привертали до себе увагу лише довгими бородами та криком, а не військовими подвигами і хоробрістю; незвичні до нестатків і битв, розбещені розкішшю, вони обіцяли мало військових успіхів. Багато з них, виснажені старістю, слабкі тілом, не вміли ні володіти зброєю, ні шикуватись у бойовий стрій. Зате війська з європейської Туреччини справедливо могли називатися опорою і окрасою цілої армії. Старі солдати, загартовані в угорських походах, тілом, духом і навіть одягом ніскільки не схожі на інших турків, в усьому мали сліди характеру старих туземців християн; попереду їх йшли списоносці. Ми бачили зброю, що звичайно використовується турками: лук, криву шаблю, залізний гак, рогатину і найчастіше короткі залізні дротики, якими кидали у ворога. За винятком яничар, усі інші турки рідко використовують рушниці і тільки в рідкісних випадках надівають панцирі; ось чому поляки, переважно важко озброєні, завдають їм немалих втрат.За військом Османа йшли натовпи ворожбитів, марні віщування яких обіцяли перемогу забобонному народові. Дорогі гармати, здатні розгромити найміцніші стіни, кільцем оточували їхнє військо і метали ядра, між якими я на власні очі бачив такі, що важили до 55 фунтів. Труби й ріжки випускали різкий, неприємний для вуха звук; та Ходкевич заздалегідь був підготовлений до всього й нічого не боявся. Він вивів військо з табору, приєднавши до нього запорожців, і зайняв ліве крило, розташувавшись на тому ж самому місці, де за два дні перед тим бився з Кантемиром, а чоло посилив загонами: Опалинського, Зеновича та Сапеги. Правим флангом, що межував з лісом, у якому засіли татари, командував Любомирський. Першу шерегу складало його власне військо разом із загонами: Яна Розражевського, Злотницького, Яновського і Ратопського. У першому ряду його крила стояла кіннота Станіслава Жоравинського; у другому - Матвія Лєсньовського і кам'янецького старости Стефана Потоцького; у третьому ряду - Яна Фаренсбаха; у четвертому - хоругви скальського старости Гербурта, синів белзького воєводи Станіслава і Олександра Прусиновських; проміжок між двома флангами займала німецька піхота разом з гарматами великого калібру. Решта сил, призначена для того, щоб стримувати наслідки атаки супротивника, складалася з самої легкої кінноти Миколи і Прокопія Сенявських, потім з війська київського воєводи Фоми Замойського, із загонів Свіжинського і Средзинського, за якими стояв для підкріплення визненський староста Микола Коссаківський. Між флангами Ходкевича і Любомирського була значна відстань внаслідок причин, зазначених вище; більш того, звернені були до лісу декілька легких хоругв для того, щоб татари, як звичайно вискочивши звідти, не вдарили на табір чи в тил війську. Розташувавши свою армію у бойовому строю, Ходкевич, за звичаєм великих полководців, проголосив коротку, доречну випадкові, промову:
"Хоробре рицарство! Це поле, на якому ви бачите два війська, вимагає подвигів, а не слів. Природа не створила мене промовцем. Життя, проведене в похідній куряві, не навчило пишним квітам красномовства. Нарешті й ця хвилина перед боєм, який скоро настане, незручна для вислуховування речей вам, громадянам дорогої вітчизни і спільної республіки за славу й цілісність котрої ви приносите в жертву свої голови. Я багато чим зобов'язаний долі за те, що серед безперервних битв і поневірянь вона зберегла мене неушкодженим до цього дня, коли я чесно послужу королю і Речі Посполитій, якщо залишуся живим. Якщо ж впаду на ворожій землі й буду похований руками християн, моїх співгромадян, я бажаю, аби вони знали, що у справедливості нашої справи і в нашій стійкості полягає надія цілої країни. Нехай вас не бентежать ці шатра, які ви бачите, розіпнуті заради вдоволення марнославства тирана й для збудження страху. Більшість з них порожні й поставлені лише напоказ. Не думайте, що слони та верблюди становлять бойову силу; вони занадто обтяжені в'юками й гнуться під їхньою вагою. Вважайте безсилими мізерними тінями ці натовпи азіатів, слабких духом і силами, розбещених розкішшю, подібних юрбам жінок. Не встояти їм при першому звукові польської труби, при першому залпі вашої зброї, бо ви природні сармати, вихованці могутнього Марса, а предки ваші колись на заході в Ельбі, а на сході в Дніпрі забили залізні стовпи, як пам'ятники довічної слави. За даним сигналом, поляки та литовці, вдарте на ворога, пам'ятаючи прадідівську славу. До того ж найбоягузливіьчому солдатові нікуди буде втікати, знаходячись поміж швидкою рікою та розкиданими повсюди татарами й турками. Для хороброго рицарства тут відкрито поле безсмертної слави. Не думаю і не сподіваюсь, що серед вас можуть бути боягузи; нехай безвихідь становища замінить мужність слабким, а хоробрих нехай укріпить любов до Бога й батьківщини. Ти ж, свята справедливосте, що даєш владу королям і перемогу войовникам цілого світу, повстань супроти ворога, який страхається твого імені, укріпи нас твоєю десницею, відпусти нам наші гріхи й покарай по заслузі жорстоких людей".
Багато хто у війську плакав, коли він закінчив промову і в усіх серцях запалала нечувана мужність. Кожен з нетерпінням чекав битви, багато хто співав священний гімн на честь Пресвятої Діви Марії, багато хто тут же перед битвою складав короткі заповіти та сповідався перед священиками різних віровизнань, які саме в хвилину небезпеки обходили лави військ і, відповідними часу і місцю повчаннями, підбадьорювали дух християнського рицарства, оберігаючи його від тенет пекла.
Недоумкуватий Осман з першої хвилини прибуття віщував туркам правдиву перемогу й повне знищення усіх ворогів оттоманської Порти. Сповнений безпідставних надій, він поклявся нічого не їсти, доки не відправить до пекла на вечерю всіх поляків до останнього, і подав приклад, небачений і нечуваний доти в історії воєнних дій, а саме: ледь угледівши наші сили й не давши відпочинку своїм військам, втомленим від походу, він дав наказ атакувати поляків й одночасно влаштовувати табір. Справа почалася дрібними сутичками запорозької сторожі з передовою турецькою сторожею. Піхота і кавалерія хоробро вдарили на варварів, а для того, щоб вони не були відрізані від своїх і знищені усією масою ворога, загони німецької та угорської піхоти, приховані у лісах і серед пагорбів, несподіваним ударом устигли підтримати запорожців, котрі вже почали слабнути. Підоспів і Ходкевич з Русиновчиками (яких звичайно називають Лісовчиками) та купкою кінноти - як легкої, так і важко озброєної. Невдовзі битва набула настільки жвавого характеру, що настання ночі ледве могло припинити її. Переховуючись у лісових хащах, піхота могла спрямовувати свої постріли й цілитись з рушниць в яничарів, які стояли без будь-якого прикриття. 3 обох боків помітне було велике озлоблення, а Ходкевич власним прикладом підбадьорював своїх. Турецькі гармати більше залякували своїм гуркотом, ніж завдавали дійсних втрат полякам. У загоні Ходкевича налічували вбитими семеро коней. Загинув один зі звичайних солдатів та Завиша, юнак шляхетного роду з хоругви Кишки, поранений гарматним ядром у праву ногу, він помер згодом у таборі в тяжких стражданнях.
Нащадки тих татар, яких Вітовт оселив на нашій землі, Богдан і Чарович, люди, які під час шведських і московських воєн довели свою вірність Речі Посполитій, незважаючи на те, що сповідують одну спільну з турками мусульманську єресь, билися проти них, як проти ворогів вітчизни. У загоні Русиновського поранені рушничними пострілами: Ендржейовський, котрий і помер від рани, Клущ, ватажок легкої хоругви, ліфляндець Клебек і Рушковський, обидва начальники важкої кавалерії, та Раковський, сотник піхоти, яку утримував на свої кошти великий маршал литовський Ян Станіслав Сапега. Багато було поранених і в інших хоругвах, вбито декілька коней, але якими б не були наші втрати, вони з надлишком винагороджувались втратами в турецькому війську. Багато залишилося турецьких трупів, а польська піхота привела з собою велику кількість породистих коней: у таборі можна було бачити блискучу кінську упряж і здобич, що складалася з багатого одягу, численних ратищ і різноманітної зброї. Навіть табірна прислуга поверталась до табору збагачена грішми, золотом і дорогоцінним посудом. Тоді загинув, поранений кулею, одноокий Гусейн-паша, який був після Скіндер-паші правителем Силістрії, людина, відома своїм значенням і воєнними подвигами. Один з найвельможніших придворних Османа, родич правителя Малої Азії, потрапив живим до рук поляків, але вже не міг говорити внаслідок тяжкої рани і скоро помер. Татари, які були відправлені проти лівого крила Любомирського, кинулися до лісу і звідти лякали поляків більше диким криками, ніж серйозними воєнними діями.
Усі події цього дня військо сприйняло як найсприятливішу ознаку подальшого перебігу війни.
3 настанням ночі Ходкевич зібрав раду, порадитися про наступні дії. Незламний гетьман, який палав жагою битв і слави, радив спробувати щастя у вирішальному бою раніше, ніж центральні ворожі сили встигнуть пообкопуватись і укріпити свою позицію. Проте комісари радили зволікати, щоб не ставити на карту долі всієї республіки, прохаючи зачекати, доки не надійдуть підкріплення з цілого королівства і доки не буде в безпеці Владислав, що відрізаний рікою від своєї армії й знаходиться у невизначеному становищі на протилежному березі. Ходкевич охоче згодився на цю пропозицію, відаючи добре, що завжди матиме можливість здійснити свій план. Нарешті й Владислав, оточений рицарством і цвітом шляхетної молоді, залишивши більшу частину свого війська під Брагою, прибув до табору під Хотином. Але тут внаслідок чи то сутички, витриманої у спекотний день над Дністром під Кам'янцем, чи через постійні зміни молдавського клімату (що подібно жорстокому ворогові забрав у нас багато хоробрих людей), він піддавсь тяжкій і небезпечній хворобі і пролежав у таборі протягом усієї кампанії.
Тим часом Джанібек-Гірей з'єднався з військом Османа, але між вождями почалися великі суперечки. Татарський хан у своєму дикому марнослав'ї з презирством дивився на Кантемира, нижчого за походженням і суспільним становищем, його владного підданого, який одначе користувався великими почестями в усіх турків і в самого Османа і був поставлений правителем Силістрії та Бессарабії, незважаючи на те, що були люди старші від нього. Зайняті взаємними суперечками, вони без належної ретельності виконували повеління султана. Татарський хан розташувався окремо, й на догоду своїм татарам, не порадившись з турками, надіслав свого молодшого брата Нуреддіна разом з іншими вірними й досвідченими у військовій справі вождями спустошувати подільські та руські поселення.
Турки також не припиняли ворожих дій. У той час денну сторожу несла хоругва Петра Опалинського (котрий по закінченні походу успадкував познанське воєводство після Яна Остророга). Турецький загін на очах у цієї сторожі рушив до воріт, які охороняв Любомирський, і караули Опалинського вже встряли з ним у сутичку, коли за гетьманським наказом один товариш з хоругви Гржимултовського кинувся удавано тікати і повідомив табір. Рицарство усіх чинів швидко і ретельно кинулося укріплювати табір. Біля воріт Ходкевича і Любомирського піхота насипала земляні укріплення на кшталт греблі та з усіх боків обкопала їх ровом. Турки кинулися прямо до воріт Любомирського і з криком вдарили на поляків, котрі вибігали з табору, та гарматні постріли з шанців прорвали їхній стрій і скинули з коней багатьох кіннотників. Решта війська Османа, захищена від пострілів почасти лісом, почасти пагорбами, швидким маршем рушила до кам'яної грецької церкви, яка ще залишалася неушкодженою серед хотинських руйновищ. У свою чергу поляки, які охороняли вали, бачачи, що ворог цілиться в пункт, мало або зовсім незахищений, натовпом кинулися туди, де небезпека здавалася грізнішою. Яничари стріляли зі своїх самопалів, але не потрапляли в наших рицарів: останні, не чекаючи ворога біля погано укріпленого рову, швидко і навально вдарили в середину яничарського загону, значки котрого виднілись у сусідньому лісі. Ходкевич послав до них підкріплення, що складалися частково з хоругви Михайла Кохановського, частково з німецької піхоти, яка билась під прапором хелминського воєводи, Яна Вейгера, у той час як німецька піхота охороняла особу Владислава. Закипіла грізна битва: нарешті, після довгого бою, ворог кинувся тікати, але Ходкевич, передбачливий у всьому, заборонив переслідувати його далі, побоюючись засідки. Так само невдало турки обстрілювали запорозький табір гарматними та рушничними пострілами: козаки далеко розсунулися по боках, звільнивши поле, що дало їм можливість тісними загонами ув'язатися в бійку з турками і вільно цілити в них з рушниць. Побачивши свою поразку, турки швидко втекли, залишивши поспіхом три польових гармати, які були знайдені увечері. Обозна обслуга, звична більше до ігор і жартів, ніж до битв, цього разу вирішила долю бою і довершила нашу перемогу. Коли рицарство за даним сигналом почало відступати до табору, цей натовп черні своїм натиском і лементом навів такого жаху на турецьке військо, яке складалося з понад ста хоругв, що воно змішало стрій і в безладі шукало порятунку в найближчому лісі. Таким чином простий випадок, а не зброя могутнього рицарства, похитнув грізну турецьку силу.
Хоча сам Ходкевич і схилявся раніше до думки тих, які хотіли негайно вдарити на Османа, проте він вирішив будь що триматися в обороні й обережно вичікувати воєнного щастя. Уся його бойова сила полягала в шанцях, з-понад яких він розраховував безпечно обстрілювати супротивника, а також з нерівними силами витримувати його наступи. Він наказав знищити до підмурівків православну дерев'яну каплицю, яка могла бути зручним прихистком для ворога, в іншій вищезгадуваній кам'яній церкві помістив гарнізон з піхоти Яна Кохановського. Пагорб, який загрожував його воротам, за одну ніч обкопав ровом і валом і негайно розташував на ньому великі гармати та піхоту Денгофа. Тим часом турки, залишивши поза увагою польський табір, усіма силами кинулись на запорожців. Протягом майже двох годин гриміли їхні гармати, а яничари безперервно стріляли з рушниць. У свою чергу козаки, яких тіснили свіжі сили ворога, побоюючись поразки, часто слали до Ходкевича просити підкріплення. Німецькі загони Вейгера та Лермунта, разом з угорською піхотою і князя Юрія Заславського, встигли стримати майже весь натиск турків. Кожен раз, коли ворожа кіннота з'являлася перед позицією Любомирського, наше рицарство, захищаючи шанці, наздоганяло і розсіювало їх так, що вони щедро зросили це поле своєю кров'ю.
Тим часом татари на протилежному березі Дністра зайняли шляхи, що ведуть з Кам'янця на Брагу та розікрали багато возів з припасами для війська Владислава. Отримавши поразку від козаків, турки не втратили духу навпаки, ще дужче запалилися жаданням помсти. Висунувши гармати великого калібру, вони протягом декількох годин безперестанку штурмували запорозькі шанці. Повітря було насичене димом, темніло в очах, а Ходкевич протягом цілого життя не чув подібного грому гармат. Втрачено було багато коней, самі ж запорожці в повній безпеці переховувались у виритих ними печерах, так що незважаючи на цілі хмари ядер, які літали в повітрі, загинув лише один з них, курінний отаман на ім'я Васюк (Василь) Зоря.
Щоб відтягти від козаків зосереджені сили турків, загін Русиновського, що складався з декількох хоругв і важкої кавалерії, кинувся на ворога, який став ганебно тікати, залишивши на почесну здобич полякам свої головні гармати. Та поляки, помітивши, що вони прикуті залізними ланцюгами до дубів, самі попідрублювали колеса і скинули гармати в ближню прірву, аби не віддавати їх туркам. Це не була ще остаточна перемога, проте, якби поляки зуміли тоді скористатися нею, то одна година принесла б їм більше здобичі, ніж усі ці сорок днів, наповнені потугами й небезпеками: бо в гонитві за турками, які тікали до розташованої над Дністром частини їхнього табору, вони захопили шатра, повні начиння, багато коней, мулів і різної худоби. Вже турецький табір, настрашений звуком християнської зброї і військової музики, сповнився ім'ям Христа, вже почав зрошуватися турецькою кров'ю, коли козаки разом з обозною обслугою захопились ганебною жадобою грабунку і тим дали ворогові можливість зібратися з силами. Побачивши, який натовп кинувся в їхній табір, турки у великій кількості зробили вилазку, вбиваючи й захоплюючи в полон козаків, для яких потім вигадували жорстокі тортури. Однак більшість козаків і обслуги уникли небезпеки та повернулися до своїх, обтяжені здобиччю. Ходкевич, верхи на коні, стояв біля воріт свого шанця, коли примчав гонець зі звісткою, що козаки з декількома польськими загонами вже зайняли табір Османа і що для повної перемоги не вистачає лише підкріплень, про надіслання яких Конашевич просить обох гетьманів. Та сонце вже хилилось до заходу і Ходкевич не дозволив проти ночі розв'язувати бій, аби через огидну жадобу грабунку не піддавати небезпеці ціле військо. Треба припустити, що в головах великих полководців існує якийсь особливий геній, який подає їм рятівні поради. Гетьман, оточений цвітом рицарства, глибоко зітхнувши, пустив сльозу і, піднявши очі до неба, вимовив такі слова: "О Всевишній Суддя діянь людських! Твоя є сила, Твоє царство і Твоя борня. 3 волі Твоєї здійснюється все, що є великого на землі: війни, поразки, перемоги - все від Тебе залежить. Ти зі своєї волі зміцнюєш зброю, слабких робиш богатирями, принижуєш гордих, звеличуєш смиренних, немічним даєш відвагу; там, де найменше є приводу боятися, розсіваєш тривогу і (якщо я, мізерний порох перед Твоїм престолом, насмілюсь так висловитися) граєш долями людей. I тепер я смиренно приписую Твоїй божеській величі ті добрі вісті, які до мене надходять, як новий доказ диво вижної турботи Провидіння про мою вітчизну. Будь ласкав і далі творити такі ж благодіяння, зломити дикість язичників і вознести славу християнства".
Після нежданого вторгнення запорожців до табору Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в небаченій тривозі; сам Осман, який нещодавно гадав, що немає нікого у світі могутнішого від нього, тепер на власні очі побачив усю хисткість свого становища і колишня пиха змінилась на жіночі скарги, коли він упевнився в безпідставності своїх сподівань. Розсіялося його рицарство, за допомогою котрого він розраховував не лише перемогти поляків, але й завоювати всю земну кулю. Тепер залишалося тільки сподівання на безславний мир.
Деякі радили тієї ж ночі вдарити на ворожий табір, щоб остаточно здобути перемогу, але Ходкевич відхилив цю думку своїми доказами. Він хотів, щоб якомога швидше надійшла з Браги і переправилася через Дністер решта військ Владислава, щоб швидше доправлений був порох, хліб і припаси, як для солдатів, так і для коней, і після того вже намірявся у відкритому бою помірятися з Османом. Комісари та інші начальники полків і хоругв, досвідчені у військовій справі, стверджували, що при такій кількості військ легко вдасться зломити турецькі сили, й радили звернути увагу на збільшення, посилення і взагалі доведення до ладу шанців.
Тепер мені доводиться писати, у пам'ять майбутнім часам, про гидке свавілля солдатської черні, яка розповсюдила брехливу чутку про вигадане розпорядження Ходкевича: нещадно знищувати усіх молдаван, досі вірних королеві, за нібито доведену їхню зраду. Декотрі з них із сімействами шукали прихистку в бідних хижах біля підніжжя хотинських скель, інші у надзвичайних злиднях ледве могли існувати, збираючи подаяння в околицях, деякі утримували себе і дітей на власні мізерні статки. Саме цих людей, які поклалися на обіцянку, дану владою, і впевнених у своїй безпеці від насильств, безчинна солдатська чернь вбивала, не жаліючи ні статі, ні віку, ніби ворогів і язичників, а не підданих Речі Посполитої і християн. Літні чоловіки й жінки гинули у річковому вирі, скинуті з хотинського мосту; кидали у воду й немовлят, відірваних від грудей матерів, і дітей, видертих з батьківських обіймів, а дівчат на очах батьків віддавали на наругу. Стогони цього беззахисного натовпу, що досягали самого неба, не пом'якшували жорстоких душ катів, а всі ці мордування, зведені в одну картину, являли мерзенне й жахливе видовище. Злочини ці приховували від Ходкевича через побоювання погіршити його хворобливий стан; однак Любомирський, стурбований запобіганням усіляких заворушень, відрядив певну кількість сторожі з наказом повісити там же усіх спійманих на місці злочину. Так були скарані деякі з бешкетного натовпу. Хоча покарання не відповідало злочину, але Всевишній месник за невинну кров, Суддя живих і мертвих помститься сам, покаравши наше військо яким-небудь тяжким лихом.
Тим часом турки пересунули свій табір з його початкової позиції ближче до польських шанців, через що їхня передова сторожа, розташована у придністровській долині, майже дотикалася до запорозьких окопів. Осман не гребував ніякими засобами, аби перетягти чашу перемоги на свій бік і, за приказкою, де не стачало левиної шкіри, доточив лисячою. Ми були обплутані тенетами зради. Деякі з селян, підданих подільської шляхти, які разом з молдавськими розбійниками грабували околиці, підкуплені грішми та щедрими обіцянками, готові були сприяти туркам у спаленні польського табору. Один із цих селян, родом з села Ріпинець, у двох милях від Кам'янця, надісланий зі зрадницьким наміром, щасливим для поляків випадком втрапив до рук запорожців. Приведений до табору, він під тортурами видав всі наміри турків, назвав і багатьох підданих подільської шляхти, як співучасників зради, після чого він сам отримав заслужені муки, своїм виглядом нагадуючи війську про необхідність завбачливості.
Костянтин Вевелі, надісланий од візира Гусейна до Ходкевича напередодні прибуття Османа, стверджував, що сподівання на укладення миру могло ще здійснитися, і закликав гетьмана поспішити з відповіддю візиру, але той, зайнятий військовими приготуваннями, оголосив, що не має часу відповідати на листи. А втім, не бажаючи давати приводу до неправдивих балачок, буцімто він всупереч міжнародному праву занадто довго затримує посла, він нарешті відпустив Костянтина, який провів понад тиждень у хотинському таборі, та написав візиру, що однаково готовий як до бою, так і до прийняття умов почесного миру. Між тим воєнні дії не припинялися з обох боків. Лермунт зайняв позицію між шанцями Денгофа і запорожців і поспіхом обкопався ровом; при ньому знаходилась польська піхота Сапеги, литовського надвірного маршалка і князя Юрія Заславського. Турки почала було наближатися до шанців Денгофа, обстрілюючи у той же час пострілами з гармат козацький табір, які втім його не досягали, але Лермунт разом з піхотою вищезгаданих панів, випередивши турків, змусив їхні численні загони ганебно тікати. Не бажаючи видатись остаточно переможеними, турки навели свої гармати на ворота табору Любомирського. Повсюдно виднілися вогненні ядра, що літали над табором, навіть над наметами королевича, і більше від інших вражали хоругву коронного підчашия Миколи Сенявського. Командир цієї хоругви Глинецький, який стояв у денній сторожі поза шанцем разом з Ярчевським, бажаючи уникнути небезпеки, обережно рушив крізь зарості до шанців Любомирського. Ходкевич вказав було одному загону піхоти позицію між стоянками своєю та Любомирського, але недоладність і поганий стан шанців підбадьорили турків, які вдарили на місце, неогороджене валом, наповнивши табір лементом, і зламали тісні лави піхоти та кінноти. Сотники: Жичовський і Слядковський, відомі своєю недбалістю, не розставили на цьому місці ні сторожі, ні вартових і спокійно перебували в бездіяльності, ніби у мирний час. Солдати їхні, не озброєні, навіть не вдягнені, поринули в післяобідній відпочинок і отримали заслужене покарання за свою недбалість: турки увірвалися до їхнього табору, зітнули голови обом сотникам, оволоділи двома знаменами і продовжували бити піхоту, сполошену нежданим нападом. Повсюди виднілися розкидані й безголові польські трупи, бо турки забирали відрізані голови до свого табору, видаючи їх за голови перших рицарів і вельможних панів, і кидали до ніг Османа, сподіваючись заслужити нагороди та відзнаки. Перестрашене небезпекою рицарство почало навіть залишати ближні до обозу Ходкевича окопи і, ймовірно, багато хто кинувся б тікати, якби Микола Сенявський, який ніс зі своїми людьми денну охорону, не навів ладу загрозами та побоями.
Одначе поразка піших хоругв Слядковського і Жичовського замість зневіри
викликала серед решти польського війська бадьорість, що зростала в міру посилення небезпеки. Цвіт нашого рицарства неймовірним піднесенням кинувся навстріч ворогові, прорвав перші його лави, після чого турки в тривозі кинулися тікати по купах своїх трупів, які, судячи зі статури та одягу, належали певне до відбірного рицарства у війську Османа.
Сперш ніж спрямувати свої зусилля на шанець Жичовського, турки, бажаючи розділити польські сили, вислали декілька загонів у напрямку до грецької церкви, розташованої поблизу табору і не повністю ще укріпленій. Ворог мчав з криком і ґвалтом, розриваючи й розкидаючи в різні боки польські війська. Ця вилазка прекрасно вдалася туркам. Тим часом Любомирський, зрозумівши, в якому місці загрожувала небезпека, зосередив там усі сили свого війська. Неподалік відтіль хелминський воєвода Ян Вейгер доручив досвідченому в справі фортифікації бельгійцю Апельману зводити укріплення: турки силкувалися оволодіти ними, та були відкинуті з великою втратою і не наважувались більше наближатися до цього місця. Вейгер приборкав їхній шал: він сховав у рові свої піхоту, щоб турки сміливіше могли вдарити на окоп, побачивши його позбавленим усякого захисту, а коли це сталось, німецька піхота могла зі зручністю цілити з рушниць по ворогові. Багато залишилося вбитих, решта розбіглася, а воєвода хелминський дав блискучий доказ своєї кмітливості та мужності. Проте турки, підбадьорені дещицею удачі у шанцях Жичовського та Слядковського, намірювались ще спробувати щастя. Микола Сенявський стояв у денній охороні на чолі двох сотень гусарів. Хоругви Ходкевича, познанського каштеляна Петра Опалинського, Миколи Зеновича, Потоцького та оршанського старости Олександра Сапеги чекали у повній готовності. Тоді, як турки у значній кількості стрімко вдарили на залишки шанцю Жичовського, Сенявський, посланий проти них Ходкевичем, вірний славі та традиції своїх предків і підтриманий гетьманом, геройськи зітнувся з ворогом. У той же час гетьман, виснажений тривалою хворобою, але міцний духом, підоспів з трьома хоругвами і з'єднався з Сенявським, розташувавши свій загін на чолі, тоді як Сенявський зайняв праве крило, Зенович ліве, а Рудомина стояв у тилу з резервними силами.
Щастя у справах людських звичайно буває зрадливим, особливо у воєнній справі; тому результат бою хилився то в той, то в інший бік. Турки, впевнені у своїй численній та сильній кінноті, з веселим виглядом і радісними звуками віщували беззаперечну перемогу; тим часом поляки могли протиставити цьому чисельному війську тільки чотири хоругви; тому вони коливалися між надією та острахом і посилали до неба гарячі моління про рицарів, які билися під знаменами Ходкевича. Брязкіт зброї, голосні перегуки свідчили про затяту і смертельну битву. Та скоро доля її була вирішена: перемога схилилась на бік поляків, а переможені турки залишали свої знамена і позиції та з ганьбою бігли до свого табору, ніби вісники остаточної поразки не самого лише війська, але й цілої оттоманської імперії. Сам Осман, вражений несподіваною панікою своїх військ, зрозумів нарешті, що він лише звичайний смертний. Один удар мінливого щастя перетворив його з дикого тирана на жалюгідного невільника; він, подібно жінці, намагався сльозами воскресити втрачене військо і відновити свою велич і честь. Ридаючи, як дитя, він докоряв тим, що втекли з поля битви, у бракові мужності й у тому, що люди, яких він вважав мужами з левиним серцем, бігли подібно зайцям, зганьбивши саме ім'я турків. Дійсно, втрати їхні були вельми значні: все поле аж до польського табору було всіяне турецькими трупами. Коли я, разом із белзьким каштеляном Станіславом Журавинським здійснював від імені Речі Посполитої посольство до Османа, мені розповіли у турецькому таборі, що цей день був для них фатальним, оскільки позбавив їх багатьох ветеранів, багатьох мужів, уславлених рицарськими подвигами й кращого, відбірнішого цвіту їхнього рицарства. Цілком певно також, що в ніч, яка настала за перерваною битвою, турки роз'їжджали по полю на возах зі смолоскипами та збирали тіла своїх кращих бійців.
Полоцький каштелян Микола Зенович, ватажок однієї з хоругв, муж шляхетний родом і заслугами Речі Посполитій, був занесений прудким конем у лави ворога. 3 його голови впав погано закріплений шолом; оточений звідусіль турками, проскакуючи їхні лави, він отримав понад двадцять поранень, нарешті на звичайному возі був доправлений до польського табору, де на третій день віддав Богові душу. Із загону Ходкевича в перших лавах загинуло шестеро чоловік відбірної шляхти разом з хорунжим, а саме знамено, принесене ще з московського походу, на превелике обурення Ходкевича втрапило до рук ворога. До того ж загинуло три солдати в загоні Зеновича, два у Сенявського, дев'ять у Рудомини, а також його брат; поранені: начальник рудоминової хоругви, вісімнадцять чоловік у Ходкевича, в інших загонах загинуло також декілька звичайних солдатів і багато коней.
Військо Любомирського займало свою позицію в повній готовності негайно надати підкріплення своїм, але оскільки супротивник скоро кинувся навтьоки, то ні Любомирський, ні Опалинський, ні Сапега, ні Зенович, хоча і стояли неподалік, не брали участі у битві. Серед запеклої різанини турки зайшли з іншого боку і вдарили на козацький табір, на шанці Лермунта і угорську піхоту. Та ледве козаки з піхотою вийшли і стали до бою, як турецькі лави без зусиль були зім'яті й відбиті з втратами. Зорієнтувавшись у цій битві в настроях і силах супротивника, Ходкевич значно раніше подав би сигнал до продовження воєнних дій, якби не втримували його як сподівання нових підкріплень з Польщі, так і хвороба королевича Владислава.
Весь наступний день було використано на лагодження окопів Жичовського; турки мало заважали роботам і, ослаблені вчорашньою поразкою, переховувались у своєму таборі. Але на третій день вони, всупереч своєму звичаю, зі світанком кинулися до воріт Любомирського, котрий поспішно шикував війська, побоюючись, щоб жадоба перемоги не спонукала солдат змішати лави; потім заховав у найближчому лісі близько двох тисяч козацької піхоти для протидії стрімкій навалі татар. 3 обох боків розгорілась запекла битва. Поляки намагалися заманити супротивника в пастку, але турки, у свою чергу усвідомлювали, що було небезпечно рушати із зайнятої ними позиції та викликали воїнів Любомирського, бажаючи виманити їх з табору. Таким чином обидва ворожих війська стояли одне проти одного, цілком готові до бою, але коливались і гаялись братися за справу. Тим часом почався герць, загриміли турецькі гармати, які не заподіяли зрештою великої шкоди. Сонце вже хилилося до заходу, коди Ходкевич на своєму крилі виряджав рицарство на герць. Услід за герцівниками вийшли три загони Русиновського, сміливо вдарили на супротивника і змусили його відступати. Зі свого боку й турки, в надії повернути втрачене, послали з гори свої загони на окоп Любомирського. Свіжинський і Средзинський, послані, щоб стримати напад, вже готувалися вдарити на неприятеля, але турки, які все ще ухилялись від битви, відступили до лісу. Яничари вже не гарматними, а рушничними пострілами турбували запорожців, та ці останні разом з піхотою Лермунта й німцями Денгофа захистили себе валом від пострілів. Шанці Бартошовського, розташовані на протилежному березі Дністра під Брагою, також не буди вільними від приступів ворога. Тим часом дві сутички з угорською піхотою послабили татар, але вони захопили коней і худобу, що паслися на луці, й ця здобич цілком замінила хижим дикунам перемогу.
Сприятливий до того часу перебіг воєнних дій почав змінюватися (як це часто буває у людських справах). Підкріплення, які чекали з Польщі, запізнювалися, що ставило нас в дуже тяжке становище. 3 кожним днем, майже з кожною годиною, зменшувалась кількість наших солдатів. Усе більше й більше ріділи польські лави через заразні хвороби, які розвивалися напевно від поганої води. Багато людей, від вельможних шляхтичів до звичайних солдатів, гинули майже наглою смертю; декотрі, вражені дизентерією, вмирали в найжахливіших муках, інші, знесилені, виснажені хворобою, нездатні вже носити зброю, повільно згасали в таборі. Якщо боягузливість небагатьох може зганьбити цілий народ, то тіні наших пращурів справедливо мусять соромитися своїх нащадків, бо під час цього походу немало було таких, які кидали свої хоругви, тікали як удень, так і вночі, воліючи краще загинути у швидких хвилях ріки, ніж зі славою відбивати небезпеку, що загрожує вітчизні. Багато хто з втікачів, які не бажали у відкритому бою помірятися силами з ворогом, потрапили беззбройними до рук татар.
____________
Книга перша. Продовження першої книги. Продовження книги другої. Закінчення книги другої. Книга третя. Продовження книги третьої.