Книга третя (продовження)
У справі прискорення переговорів немало допомогла обіцянка подарунків, зроблена від імені Речі Посполитої як самому Дилаверу, так й іншим, більш впливовим радникам Османа, бо турки, жадібні від природи, але грабовані своїм тираном, усі просякнуті ганебною спрагою золота. Довго велись переговори про дари, які мали запропонувати Осману, та про те, щоб ці останні не були внесені як пункти трактату, оскільки це було б приниженням честі польського народу. Посол, який вирушить до Константинополя для скріплення миру від імені Речі Посполитої, мусить представити ці дари від Сигізмунда Османові як дружньому монархові. Незважаючи на молодість і великі здібності, Осман вирізнявся незвичайною жадібністю і при найменшому сподіванні на дорогі дарунки готовий був забути всю гідність монарха. Тоді Собеський зі згоди візира вирушив до свого табору, щоб остаточно домовитися з Владиславом і комісарами у цій справі. Втім раніше, ніж залишити шатро візира, він наполегливо вимагав приборкання татар, які грабували Польщу, турбуючись понад усе про можливість, не порушуючи миру, відбивати набіги татар і переслідувати їх на їхній же території. Візир з незадоволенням вислухав цю промову Собеського, доводячи, що татари піддані султана і землі їхні належать державі. У випадку, якби поляки зазнали прикрості від татар, Порта сама відомстить за неї й у цьому випадку буде надіслана хану сувора догана, тим часом як війна з татарами потягне за собою війну з оттоманською імперією.
Під час перебування послів у таборі Османа до польського табору прибув визненський староста Микола Коссаківський. Він привіз провіант з Кам'янця і декількох полонених з волинської шляхти, відбитих у татар, які відрізали шлях від Кам'янця до Браги і, вважаючи, що Коссаківський іде без належної остороги, вдарили на ньому із засідки, але, зустрівши сильний спротив, вони за своїм звичаєм тої ж миті розсіялись, надавши Коссаківському вільний прохід.
Турки з нетерпінням чекали повернення Собеського, який прибув наступного дня до белзького каштеляна і оголосив, що задля скріплення старої дружби король польський готовий надіслати дарунки, достойні Османа, якщо цей останній віддячить своєму сусідові такою ж люб'язністю. Принаджені цією обіцянкою голови дикунів посилено працювали над завершенням миру; незабаром все було виконано, залишалося лише послам, за старим звичаєм, з'явитися до султана з привітанням і проханням про скріплення мирних угод. Дилавер скликав інших візирів, великого скарбника, верховного суддю і всіх членів дивану; члени ради засідали урочисто в тюрбанах, відповідних званню кожного. Посли прибули до його шатра разом зі Станіславом Сулишовським, який мусив супроводжувати Османа до Константинополя постійним посланцем, згідно умов нового трактату. Був присутнім і канцлер татарського хана Джанібек-Гірея. Обличчя старшини виказувало задоволення, викликане підписанням миру; багато хто з них, виснажені старістю, змучені походом, незвиклі до нашого клімату, боялися божої кари і молили про швидке закінчення війни. Усі сиділи в мовчанні, а візир звернувся до поляків з такою мовою: "Мужі польські! В нинішній час ми бачимо, що перервана дружба між польським королем і оттоманською Портою знову зміцнена на добро і щастя обох могутніх держав. Сподіваємось, що з нашого боку не будуть порушені мирні умови; ви ж зі свого боку намагайтеся не заплямувати своєї честі зрадництвом. Тепер ви станете перед непереможним імператором, який удостоїв вас свого споглядання як братніх послів".
Після чого, звертаючись до канцлера Джанібек-Гірея, промовив: "Я бажав, аби ти був присутнім при цьому і знав про умови підписаного миру. Іменем Османа, перед лицем якого татарський хан є порохом і підніжжям ніг його, оголосиш йому найсуворішу заборону віднині збройно вдиратися до польського королівства: якщо ж він порушить волю султана, то не лише буде позбавлений ханства, а й заплатить за це життям".
Татарин уклінно вислухав слова Дилавера й у відповідь, схиливши голову до землі, простогнав, що кордоном татарської землі від Польщі є річка в пустелі, що здавна називається Синьою Водою.
"Не тобі говорити про кордони, - зауважив йому візир. - Татарам личить виконувати накази мого пана, а не домішувати до цієї справи обставини, що їх не стосуються".
Дилавер люб'язно закінчив бесіду з послами; потім за східним звичаєм усім присутнім візирам і пашам подано глиняні посудини з духмяним і солодким шербетом, який ми пили за щасливо завершене примирення двох держав.
Посли рушили верхи до султанської ставки, де мусили трохи зачекати, доки Дилавер увів їх. Повсюди видно було величезну розкіш і рідкісну пишноту. Ставка Османа красувалась на високому пагорбі подібно до замку, пристосованого не стільки для воєнних цілей, скільки для задоволень і насолод. Були там передпокої і сходи, таємничі алькови і пречудові палати. Все це нагадувало швидше низку палаців, побудованих декількома монархами в мирний і квітучий час, ніж воєнне житло одного султана. Всюди виблискували золоті чи золочені кулі, шовкові шнури, а стіни були обтягнуті золотом подібно до парчевої ризи.
Весь простір між шатрами Дилавера і султана був заповнений натовпами турків, так що ледве можна було пройти. Ні вік, ні стан здоров'я, ніякі справи, ніщо не могло змусити їх відмовитися від нежданого видовища. Яничари за наказом візира розганяли натовп, тим часом як брамники у шовковому одязі, зі срібними палицями в руках під керівництвом своїх начальників організовували ходу послів до Османа. Шереги жерців, солдатів, придворних, постільників і писарів в гарних і багатих вбраннях доповнювали урочистість обстави. Султан сидів на ложі, обкладений дорогими подушками; позад нього висів спис і два луки з сагайдаками. Сам він, зовсім нерухомий, нагадував швидше ідола, ніж людину не подав майже ні ознаки привітності; втім орлиний ніс, смаглявий колір обличчя, відкрите чоло і гордий погляд, все виказувало в ньому шляхетність. Візир та інші старшини, ніби останні невільники, стояли опустивши очі, схиливши голову і звісивши руки, являючи вигляд повного приниження. Запрошені за оттоманським звичаєм поцілувати одяг султана, посли вітали його разом з Сулишовським, волоським воєводою Радулом, Костянтином Вевелі та деякими особами зі свого почту. Далі паша, який стояв першим з краю, прийняв листа Любомирського, поданого Собеським; і передав ближньому паші, той передав далі і так почергово з рук до рук лист дійшов нарешті до рук великого візира, котрий впав ниць перед Османом і поклав грамоту за узголів'я.
По закінченні цього обряду белзький каштелян, на запрошення візира звернутися з короткою промовою до султана, проказав:
"Пресвітлий і непереможний імператоре! Відновлення вікової приязні з високою Портою становило настільки міцні наміри нашого всемилостивого короля і всієї Речі Посполитої, що навіть тепер серед військового шалу обмірковувався рятівний для обох народів мир і надіслані особливі комісари, уповноважені на відновлення старого миру. Тепер, коли з Божою поміччю і завдяки особливій розсудливості твого візира Дилавера все це втілено, ми обіцяємо, що Річ Посполита буде дотримуватись цього миру з усіх сил, і нітрохи не сумніваємося, що й сам ти, як ішов донині шляхом славетних подвигів твоїх предків, так і тепер, за їхнім прикладом, не відмовишся підтримувати повний мир з польським королівством".
Оскільки Осман, дотримуючись поважності та величі свого достоїнства, ні слова не відповів белзькому каштеляну, то посли перед виходом з шатра піднесли йому від свого імені дарунки, між яких заслуговували уваги: спис і декілька рушниць рідкісної роботи. При цьому каштелян звернувся до султана з такими словами: "Нам добре відомо, що ти, імператор, який володіє різноманітними багатствами, що тобі не бракує ні золота, ні перлів, ні коштовностей. Тут, на війні, де личить займатися лише залізом, в руках наших немає ніяких коштовностей, але зброю, якою ми боролися за вітчизну, приносимо тобі як другу і союзнику нашого короля зі щирим побажаннями, аби, після скріплення тісними узами цього примирення між оттоманською і польською державами, ця зброя принесла тобі перемогу в боротьбі проти спільних ворогів".
Загальна радість з приводу укладення миру виявлялась протягом усієї наступної ночі: верхівки всіх шатрів у великому турецькому таборі були прикрашені запаленми свічками, що розливали по горах і долинах приємний для очей блиск, подібно сяянню зірок на ясному небі. Бачачи радощі невірних, запорожці поодинці стріляли з рушниць, таке саме відбувалось і в польському таборі й довго чувся гуркіт, що долинав до турецького табору.
Візир неодноразово шкодував про те, що християни, народжені та виховані в Туреччині, часто втікають до поляків, розшук же їх і видача пов'язані з багатьма труднощами. Особливо ж наполягав він на вимозі, щоб поляки першими перенесли свій табір за Дністер і таким чином звільнили турецьку територію, яку зайняли як вороги. Вимога ця давала привід побоюватися, щоб турки, при вигляді змученого і знесиленого війська Владислава, не змінили намірів (як це трапляється на війні) і не вдарили на нас з усіма своїми силами. Тому наводилося багато вагомих заперечень: то посилалися на погану пору року, то на чекання коней і повозів, то, нарешті, на честь польського народу, оскільки за військовим звичаєм той, хто першим захоплює поле битви, останнім залишає його. Вказувалось на те, що переправа через Дністер настільки численного війська вимагатиме багато часу. Нарешті висловлено небезпідставне припущення про те, що якби поляки скористалися турецьким мостом для своєї переправи, близьке сусідство такої кількості турків на воєнному стані могло б викликати поміж черні та обозної прислуги обопільні сутички. Таким чином з малої іскри може спалахнути велика пожежа і відновитися щойно закінчена війна. У відповідь на цю заувагу візир пообіцяв відрядити загін яничарів для охорони мосту від знищення, що й виконав з рідкісною для цих дикунів сумлінністю, бо турки, які витратили на будівництво цього мосту на Дністрі багато праці й коштів з метою викорінити саме ім'я поляків, завдяки мінливості людських справ поступились ним супротивникові, щоб полегшити останньому повернення на батьківщину. Тому, не втрачаючи часу у марних суперечках, посли оголосили, що польський табір буде перенесений на протилежний берег Дністра, так само як і численні порожні шатра без людей і коней, розставлені за наказом Любомиреького до самої Браги, з метою ввести турків в оману відносно наших сил. Тепер послам залишалося лише отримати підписаний вже трактат, який з відповідною ввічливістю і поштивістю белзький каштелян прийняв з рук самого візира.
Не зайвим буде навести тут коротко зміст цього договору.
Станіслав Сулишовський буде супроводжувати Османа до Константинополя, як такий, що заступить місце майбутнього посланця. Постільник оттоманської Порти вирушить до польського короля Сигізмунда, щоб зустріти і з честю прийняти польського посланця, котрий найближчим часом буде призначений з мужів, уславлених родом, саном і мудрістю. Разом з ними вирушить королівський секретар, який буде мешкати при дворі Османа згідно звичаю, прийнятому всіма християнськими монархами. Поляки заборонять запорозьким козакам судноплавство по Дніпру, за будь-яку образу ж, завдану турецьким підданим, козаки будуть суворо покарані. Білгородські, тягинські, кілійські, добрудзькі та кримські татари мусять повністю утримуватися від набігів на Польщу, а щоб створити для них перешкоду, Осман озброїть Очаківську фортецю; у випадку образи, завданої жителям польської держави татарами, останні мусять відшкодувати за неї, хан же татарський матиме суворе покарання від султана як свого володаря. Ця заборона, обов'язкова для обох сторін, не розповсюджується на тих, хто віддаляється в пустелю з метою полювання чи риболовлі. Якщо татарам трапиться проходити під турецькими прапорами поблизу польських провінцій, вони не повинні пускати туди своїх загонів.
Для припинення суперечок про кордони з обох боків будуть призначені комісари з сановників, наділених досвідом. Польський король сплачуватиме татарському ханові звичайне утримання, яке буде відсилати до Ясс, де його й мусять отримувати ханські посли; за це, за звичаєм предків, хан зобов'язаний брати участь у війнах Речі Посполитої на заклик короля. Волоськими господарями будуть затверджуватися люди християнської віри, не запідозрені в корисливості, які дорожили б миром і прагнули добра обом державам. Замок Хотинський буде переданий молдавському воєводі; торгівля між підданими Османа і Сигізмунда оголошується вільною, а торгові шляхи мають бути унебезпечені. Віднині обидві держави матимуть і спільних друзів і ворогів; старим трактатам повертається їхня попередня сила, нові ж повинні залишатися недоторканними і той, хто відважився б порушити їх, хай називатиметься клятвопорушником.
Отримавши ці пункти, посли попрощалися з Дилавером, просячи його заступництва на час путі з Османом для Станіслава Сулишовського, як королівського посланця і гідної людини.
Вранці незчисленна армія, яка поєднала представників стількох народів, без галасу і криків узялась до перенесення свого табору назад на відстань милі від Прута. На чолі численних загонів йшла передова охорона; ар'єргард розташувався на узвишші, спостерігаючи звідти за рухом війська, яке безладним натовпом майже без ладу рухалось уперед серед возів, мулів і в'ючних верблюдів. У критих повозах везли старих і поранених солдатів, багатий і різноманітний провіант, гарматний порох і ядра, значна частина яких залишена в Хотині за розпорядженням Дилавера. Осман повільно походжав у супроводі свого сенату, магнатів і придворних у центрі свого війська. Турки рушили з місця в той час, коли польські посли поверталися до свого табору. Назустріч останнім натовпами кинулось різноманітне рицарство. Деякі радісно вигукували, що настав кінець стільком лихам і злигодням через клімат, голод, спрагу і хвороби. Інші вітали мир для вітчизни, для себе ж - славне повернення в коло батьків, братів, дружин і дітей. Владислав відчував себе дещо міцнішим і в неділю показався, щоб публічно послухати месу; та ледве він вийшов з намету, до нього наблизився гонець зі звісткою про повернення послів, що несли мир. Побожний королевич зупинився, скликав усе табірне духовенство і не зрушив з місця, доки не було проведене вдячне богослужіння. Негайно відправлений до короля гнізненський пробощ Андрій Шолдрський з донесенням про сприятливий кінець справи. Для виконання узятих обов'язків від імені Владислава і комісарів надіслані були Собеський і Матвій Лєсньовський оголосити запорожцям, що хоча турки наполягали на суворому покаранні їхньої старшини, однак посли, занепокоєні її недоторканністю, пов'язаною з гідністю Речі Посполитої, не дозволили внести в пункти договору нічого такого, що могло б шкодити інтересам чи честі запорозького війська. Потім Собеський іменем усієї Речі Посполитої переконував Конашевича, старшину й усіх козаків залишатися вірними умовам миру і утриматися від розбійництва на Чорному морі. Конашевич відповідав у коротких і поштивих словах, що запорожці, як вірні слуги його королівської милості й Речі Посполитої, не бажають і не можуть порушити громадського миру; якщо ж Конашевич отримає від Владислава наказ відносно подальшого пересування своїх військ, то наступного дня він має намір зібрати у себе військову раду. Проте, незважаючи на ці обіцянки, він без відома королевича і Любомирського першим перейшов за Дністер на превелике невдоволення поляків.
До польського табору від Радула прибув краєвський бан Катерджей з проханням про те, щоб примірник трактату, який посли вручили Дилаверу, було підкріплено їхніми печатками і власноручними підписами. Коли це було зроблено, він отримав Хотинський замок, що знаходився до того часу у віданні Збігнева Сильницького, здав його одному з молдавських шляхтичів, Костянтину, і повернувся до султана.
Сумним і жалюгідним був вигляд польського війська, яке поверталося на батьківщину: квітучий рум'янець змінився виснаженням і блідістю, могутні коні хворіли і гинули від спеки, кавалерія перетворилась на піхоту, а досить численне військо - на жменю солдатів. Видовище, гідне сліз! Повози наші йшли не з провіантом, не з військовим вантажем чи домашнім начинням, ми везли хворих, поранених і трупи померлих. Багато було орлів і знамен, та мало під ними воїнів, а ще менше дисципліни. Не дотримуючись ні ладу, ні строю, всі навперебій один поперед одного кидались до переправи через Дністер, так що вороги, які дивилися здаля, могли сприйняти це видовище швидше за ганебну втечу якоїсь бешкетної зграї, ніж за відступ польської армії. Багато хто з наших отримав кару за цей поспіх, а саме - були пограбовані чи перебиті татарами і навіть козаками, які переховувались у заростях і балках.
Немалу зручність для переходу поляків являв турецьккий міст на Дністрі, доладно побудований з рясно вбитих дерев'яних паль з низьким дерев'яним помостом, вкритим землею і дерном та обгороджений перилами по боках. Міст цей, цілком безпечний і гарний на вигляд, здатен був опиратися найсильнішому напору води; двоє воріт на кінцях відкривали й закривали до нього доступ.
Литовці чекали Владислава вже на тому боці Дністра, а в цей час татари, переховуючись у засідках, по дорозі до Кам'янця, намагалися шкодити нам і навіть загрожували нападом на деякі хоругви. Декілька рицарів із загону Собеського вдарили на них з Яном Гдешинським на чолі, й татари відразу ж розбіглися, гадаючи, що поблизу знаходяться ще більш численні польські сили. Коли в нашому війську рознеслась чутка, що ворог не припиняє військових дій, уся піхота і деякі гусари оточили карету Владислава і під їхньою охороною, в бурхливу ніч після багатьох труднощів і не цілком ще одужавши від хвороби, королевич прибув до Жванця. Тут навіть не ставили табору: одні ночували по той бік річки за турецьким мостом, інші тинялися наче причинні. Наступний день відбули так само, щоб дати королевичу можливість відпочити, а відсталим загонам досягти місця збору Третього дня ми були у Кам'янці.
Гнізненський пробощ Шолдрський знайшов короля у Львові, де він разом з ополченнями великопольських воєводств чекав звісток з армії. Напади татар дещо затримали прибуття ополчень з руських земель, а запалені ними села освітлювали шлях Сигізмунду. Нуреддин, брат хана, розпустивши свої загони на рівнинах: Злочовських, Зборовських і Ярчовських, жорстоко спустошував землі: Руську, Волинську і Белзьку, палив міста і села, крав коней і худобу, гнав у ясир селян будь-якого віку і статі, так само як і шляхту, так що стогони полонених сповнювали турецький табір.
Король з незадоволенням сприйняв звістку про укладення миру з Османом, вважаючи, що його особиста присутність на війні і слава його імені могли б сприяти збільшенню перемоги й честі нації. У будь-якому разі безсумнівно, що турки старанніше почали клопотатися про підписання миру після того, як полоненні принесли до табору звістку про наближення короля з численними силами. Інші полки, як пани, так і поспільство, радісно зустріли мир, а папа Григорій XI дозволив всій Польщі урочисто святкувати день 6 жовтня, коли було осоромлено могутність Османа.
____________
Книга перша. Продовження першої книги. Книга друга. Продовження книги другої. Закінчення книги другої. Книга третя.
____________
Джерело:
1. Мемуари до історії Південної Русі / За ред. В. Антоновича. - Дніпропетровськ: Січ, 2006. - Вип. 2. - С. 45-131. Переклад з російської І.С Голуб.
2. Хотинська війна 1621 року. Документи, матеріали, дослідження. -Державний історико-архітектурний заповідник "Хотинська фортеця". Хотин, 2011 р. С-13-60.